Інгеборг Бахман - Пора серця. Листування

— розчарування в тому й іншому. Забалакані самотності, талий сніговий ландшафт, вишептані громадськості приватні таємниці. Словом, звеселяюча гра з мороком, звичайно, на благо літератури. Часом вірш видається маскою, яка існує лише тому, що іншим час до часу потрібна річ, за якою вони можуть сховати свої причислені до лику святих буденні мармизи.

Але досить богохульних слів — ця земля неспроможна стати круглішою, а в Парижі й цієї осені вдруге зацвіли каштани{112}.

Люба Інґе, я повинен подякувати Тобі й Клаусу за публікацію обох віршів у «Ворт унд Варгайт»*{113} — можливо, на цьому шляху вони досягнуть вуха, яке не засипане піском. Ти, напевне, будеш рада почути, що й берлінський часопис «Дас Лот»{114} прийняв кілька моїх віршів; вони будуть надруковані у наступному, лютневому числі. Крім того, дещо з моїх поезій має вийти в перекладі шведською{115}. Сподіваюся, що відтак також і німецькою.

---------------

* Mais il les [а] bien publiés entre parenthèses, ce eher Hansen-Löve… (франц.) — Але ж гарно в дужках опублікував він їх, цей милий Ганзен-Льове…

Ти помічаєш? я набуваю контурів, я обходжу в цій місцевості кожен будинок, я наздоганяю сам себе… Якби я тільки насправді знав, котру годину щойно вибило! Але чи справді він лежав перед моїми дверима, той камінь, який я намагаюся зрушити? Ах, слово приходить лише етерним шляхом і приходить — я знову боюся цього — вві сні.

Я не знаю, Інґе, чи Клаус показував Тобі обидва вірші{116}, які я останнім часом послав йому. Я додаю тут новий, «останній», сподіваюся, не найостанніший. (Милосердний Боже, якби ти не скупився так на слова!)

А Ти, Інґе? Ти працюєш? Скажи мені щось про це, гаразд? А Твої плани? Я докоряю собі, що у своєму листі з Левалуа відраджував Тебе від Твоєї запланованої поїздки за океан{117} — отож я беру все сказане назад, моє тодішнє судження було дуже поверховим.

Пиши мені все, що варто сповіщати, а крім цього інколи, можливо, й одне з тих тихих слів, які зринають, коли залишаєшся на самоті й можеш промовляти лише в далину. Тоді я також чинитиму так само.

Найсвітлішого цієї години!{118}

Пауль

Додаток: вірш «Вода й вогонь»

ВОДА Й ВОГОНЬ

Тож я кинув тебе в темну вежу й відтак мовив слово до тисів,

з них вдарило полум’я й зняло із тебе мірку для сукні,

весільної сукні:

Світла ця ніч,

світла ця ніч, що винайшла наші серця,

світла ця ніч!

Вона пломеніє високо над морем,

вона будить мої місяці у затоні й підносить їх ген

                                                   аж на піняві лави,

вона відмиває їх лики від часу:

Оживи, мертве срібло, стань чашею, кубком, як мушля!

Стіл гойдається легко на хвилях годин то вгору, то вниз,

вітер наповнює келих,

море прикочує їжу:

блукаюче око, вухо, вагітне грозою,

рибину й змію —

Стіл гойдається легко на хвилях із ночі у ніч,

і наді мною струмують знамена народів,

й поряд зі мною веслують істоти людські в домовинах,

а піді мною блискоче й зоріє, як вдома у нас на Івана Купала!

І я дивлюся на тебе,

пойняту вогнем:

Думай про час, коли ніч піднімалася з нами на гору,

думай про час,

думай про те, що я був, ким я є:

майстром в’язниць і темниць,

подихом в тисах, п’яницею в морі,

словом одним, що до нього, палаючи, ти прикипаєш.

26 {119} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 10.11. — 16.12.1951

Відень, 10-го листопада 1951 р.

Коханий Паулю,

Твій лист приніс мені стільки радості, більше, аніж Ти можеш собі уявити, я навіть себе запитую, чи був Ти мені настільки близьким, як у ці дні — бо Ти вперше в листі насправді прийшов до мене. Не зрозумій тільки хибно мого вияву радості, я добре вчуваю усю гіркоту — мені радісно тільки від того, що Ти зміг мені про це написати.

Я розумію Тебе, я можу спів-відчувати з Тобою, бо віднаходжу підтвердження саме тому, що мені підказує моє чуття. Мізерність стремлінь довкола — чи існують вони загалом? — культурна діяльність, в якій я сама відіграю тепер якусь роль, уся ця гидка метушня, безцеремонні розмови, бажання подобатись, Сьогодення з великої букви — воно для мене день у день стає дедалі чужішим, я перебуваю в центрі всього цього, і тому мені видається іще химернішим, як усі інші втішаються своїм турбулентним рухом.

Я не знаю, чи Ти відчуваєш, що я, окрім Тебе, не маю нікого, хто б зміцнював мою віру в «інше», що подумки я завжди шукаю Тебе, і не тільки як єдину кохану людину, яка в мене є, а також як того, хто, хоча й сам знедолений, утримує ту позицію, в якій нам вдалося ошанцюватися.

Насамперед хочу Тобі відповісти: публікація Твоїх віршів принесла мені радість; однак, Ти справді не маєш дякувати мені за «Ворт унд Варгайт» — та й загалом, Ти не повинен дякувати мені — ніколи — бо в такі хвилини на мене лягає ще більший тягар провини перед Тобою, яку я глибоко відчуваю, хоча й не можу її ближче окреслити. Було б добре, якби Ти налагодив контакт із Гільде де Мендельсон; вона мені дуже подобається, окрім того, я також, до певної