Світлана Прокопенко - За лаштунками оплесків, Світлана Прокопенко

Перше зіткнення, де заздрість оголює свої гострі кігті

Репетиції опери наближалися до свого завершення. Атмосфера в театрі ставала все більш напруженою, відчувалося передчуття прем'єри. Софія, попри свою невелику роль, відчувала себе частиною цього великого творчого процесу. Її голос звучав все впевненіше, а її взаєморозуміння з Данилом Волинським ставало все глибшим. Їхні розмови про музику часто затягувалися після репетицій, переходячи у більш особисті теми. Софія все більше дізнавалася про його погляди на життя, його улюблені книги та композиторів, і з кожною такою розмовою її симпатія до нього зростала.

Проте, ця невидима нитка, що тягнулася між ними, не залишалася непоміченою для інших. Агнеса Левицька, чия заздрість до молодої талановитої співачки з кожним днем ставала все очевиднішою, почала проявляти свою неприязнь відкрито. Її холодні погляди під час репетицій, саркастичні зауваження, кинуті ніби мимохідь, отруювали атмосферу та створювали для Софії відчуття постійного дискомфорту.

Одного дня, після складної сцени, де Софія, на думку маестро, особливо вдало впоралася зі своєю партією, Агнеса підійшла до неї з удаваною посмішкою, в якій, однак, відчувалася крижана сталь.

"Треба ж, яка старанна студентка," – протягнула вона своїм оксамитовим, але отруйним голосом, звертаючись більше до присутніх артистів, ніж до Софії. – "Так і до примадонни недалеко, якщо, звісно, вистачить терпіння та... зв'язків."

Софія відчула, як її обличчя спалахнуло від образи. Вона знала, на що натякає Левицька, і її серце стиснулося від несправедливості. Данило Волинський, який стояв неподалік, нахмурив брови, почувши ці слова, але промовчав.

Після репетиції Софія, засмучена та пригнічена, збирала свої ноти. До неї підійшов пан Іван Петрович, чиї мудрі очі завжди помічали її емоційний стан.

"Не беріть близько до серця її слова, Софієчко," – тихо сказав він, кладучи їй руку на плече. – "Заздрість – поганий порадник. Вона руйнує перш за все того, хто її відчуває."

"Але ж це так несправедливо," – прошепотіла Софія, її голос тремтів від образи. – "Я просто хочу співати, віддавати себе музиці."

"І ви це робите чудово," – запевнив її пан Іван Петрович. – "Ваш талант говорить сам за себе. А слова заздрісників... вони лише підкреслюють вашу силу."

Проте, наступного дня на Софію чекало ще більш неприємне зіткнення з Агнесою Левицькою. Під час примірки костюмів, коли Софія приміряла свою сценічну сукню, до кімнати увійшла примадонна у супроводі своєї особистої костюмерки. Побачивши Софію у вишуканому вбранні, призначеному, здавалося б, для більш значущої ролі, обличчя Левицької спотворила гримаса невдоволення.

"Що це на ній?" – різко запитала вона у костюмерки, ігноруючи присутність Софії. – "Хіба це не частина мого сценічного образу?"

Костюмерка заметушилася, намагаючись пояснити, що це ескіз іншого костюма, але Агнеса її не слухала.

"Зніміть це негайно," – владно наказала вона, її погляд був прикутий до Софії. – "Ця... дівчинка не заслуговує на такі розкішні вбрання. Знайдіть для неї щось більш скромне."

Софія відчула, як її щоки палають від приниження. Вона мовчки спостерігала за цією сценою, не знаходячи в собі сил відповісти. Її серце стиснулося від болю та безсилля.

Раптово в кімнату увійшов Данило Волинський. Він одразу ж відчув напружену атмосферу.

"Що тут відбувається?" – запитав він своїм спокійним, але владним голосом, переводячи погляд з розлюченої Агнеси на збентежену Софію.

"Я просто роблю зауваження щодо костюмів," – невинно відповіла Левицька, намагаючись приховати своє роздратування. – "Деякі ескізи, на мій погляд, не відповідають рівню постановки."

Данило уважно подивився на Софію, яка стояла, опустивши очі. Він помітив її почервонілі щоки та тремтячі руки.

"Мені здається, костюм Софії виглядає чудово," – твердо заявив він, його голос не терпів заперечень. – "Він повністю відповідає її ролі. Прошу вас, Агнесо, не затримуйте репетицію через дрібниці."

Агнеса Левицька кинула на Софію спопеляючий погляд, але, зустрівшись з твердим поглядом диригента, змушена була відступити.

"Як скажете, Даниле," – процідила вона крізь зуби, перш ніж гордо покинути кімнату у супроводі своєї костюмерки.

Після її відходу в кімнаті запанувала тиша. Софія підняла очі на Данила, і в її погляді читалася безмежна вдячність.

"Дякую вам, маестро," – прошепотіла вона, відчуваючи, як сльози підступають до її очей.

"Нема за що, Софіє," – відповів він, його голос звучав м'яко. – "Ви – талановита співачка, і ніхто не має права вас принижувати. Запам'ятайте це."

Цей інцидент став першим відкритим зіткненням Софії з жорстокістю закулісних інтриг. Вона зрозуміла, що її талант викликає не лише захоплення, але й заздрість, особливо з боку тих, хто боїться втратити своє панівне становище. Підтримка Данила Волинського стала для неї не лише захистом, але й несподіваним проявом уваги, який змусив її серце битися частіше.

З того дня Софія відчувала, що між нею та маестро виникла якась особлива, невидима нитка. Його захист, його віра в її талант, його випадкові теплі погляди – все це змушувало її думати про нього все частіше. Вона розуміла, що її почуття виходять за межі звичайної вдячності учня до вчителя, але боялася зізнатися в цьому навіть самій собі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍