Axolotl - Коли музика замовкає, Axolotl

Він ледь помітно стиснув щелепи.

— Алісія, якщо тобі так складно працювати зі мною, скажи прямо.

Вона на секунду затримала дихання, але швидко оговталася.

— Якщо ти не помітив, я справляюся.

Він уважно подивився на неї, і між ними зависла тиша.

— Але питання в тому, чи довго ти ще збираєшся робити вигляд, що між нами нічого немає?

Вона вдала, що не зрозуміла, про що він.

— Ти про роботу? Чи про щось інше?

Габріель трохи нахилився вперед, і його голос став тихішим.

— Ти чудово знаєш, про що я.

Її серце дало осічку, але вона не дозволила собі здригнутися.

— Це більше не має значення.

Він глянув на неї так, ніби бачив наскрізь.

— Якби не мало значення, ти б зараз не намагалася так вперто це довести.

Алісія намагалася зосередитися на документах перед собою, але кожна клітина її тіла відчувала присутність Габріеля. Він сидів навпроти, тримаючи в руках сценарій виступу, його обличчя було зосередженим, а рухи чіткими та впевненими. Ні тіні колишнього тепла, лише стримана професійність.

— Отже, щодо фінальної сцени, — почав він, навіть не підводячи на неї очей, — організатори хочуть змінити освітлення, зробити його більш драматичним. Потрібно буде відрепетирувати нову хореографію.

— Я в курсі, читала пропозиції.

Вона тримала голос рівним, хоч всередині нестримно закипала. Все це було нестерпним — його відстороненість, його холодний тон, ніби між ними справді нічого ніколи не було.

— Тоді навіщо сперечатися? — кинув він, нарешті піднявши погляд.

— Я не сперечаюся. Я висловлюю думку, — відповіла вона сухо.

Він стис губи, ніби стримуючи бажання щось сказати, і знову опустив очі до сценарію.

— Щодо другого куплету, я пропоную трохи змінити динаміку рухів. Ти занадто різко робиш перехід у повороті, через це втрачається плавність.

Алісія відчула, як її розбирає роздратування.

— Я так роблю не просто так, це додає енергії фінальній частині. І якщо хореографу все подобається, не бачу сенсу це міняти.

— Але фінальна частина вимагає іншої емоції. Меншої агресії, більшої плавності.

Вона скептично підняла брову.

— Чудово. Музичний геній тепер ще й експерт у хореографії?

Він важко зітхнув, поклавши документи на стіл.

— Алісія, не треба зараз цього. Ми обговорюємо виступ, а не твоє невдоволення мною.

Її очі блиснули.

— Моє невдоволення тобою? Ти серйозно?

— Так, тому що кожна наша розмова перетворюється на підкидання каменів у мій бік.

Вона схрестила руки на грудях, стримуючи бажання голосно сперечатися.

— Окей. Якщо ми граємо в професіоналізм, то давай чесно — твоє бачення цього виступу відрізняється від мого, і я маю право це обговорювати.

— Безперечно. Але не в такому тоні.

Їхні погляди перетнулися, між ними пробігла напруга, майже відчутна в повітрі.

— Ти так само вперта, як і тоді, — тихо сказав він, нахиляючись ближче.

Вона піджала губи.

— А ти так само звик вирішувати за всіх.

— Бо інколи я знаю, як краще.

— А інколи ти просто не вмієш слухати.

Тиша повисла між ними, настільки глибока, що навіть секундні стрілки годинника на стіні здавалися надто гучними.

Габріель повільно відкинувся на спинку крісла, ковзаючи по ній поглядом.

— Ти справді не змінилася.

Алісія стисла кулаки під столом.

— А ти змінився. Але не так, як думав.

Її голос звучав спокійно, але в очах вирували емоції.

Габріель ще мить мовчки дивився на неї, а потім опустив погляд до документів.

— Давай просто закінчимо цю зустріч.

Вона кивнула, приховуючи укол болю в грудях.

— Давай.

***

Святкова атмосфера випускного вечора була майже магічною. Університетська зала, прикрашена сотнями вогників, світилася золотистим сяйвом. Лунала музика, сміх, келихи дзвеніли в руках випускників. Це мав бути вечір, сповнений радості та спогадів.

Алісія стояла біля барної стійки, тримаючи келих шампанського, і шукала його очима. Габріель. Її партнер, її муза, її… Вона ще не наважувалася сказати це вголос, навіть собі. Але після всіх тих років разом, після того поцілунку за лаштунками їхнього першого великого виступу, вона вірила, що сьогодні все стане зрозумілим.

Вона знайшла його поглядом біля сцени. Він усміхався, схилившись ближче до якоїсь дівчини з їхнього курсу, здається, Софії. Алісія вже хотіла підійти, коли Софія несподівано взяла Габріеля за обличчя і поцілувала.

Час зупинився.

Кров відступила від її обличчя. В голові завило щось гостре, різке. Вона завмерла, серце закалатало так гучно, що заглушило музику.

"Ні, це якась помилка. Він не міг..."

Але він не відштовхнув її одразу. Не вирвався. І цього було достатньо.

Десь у залі голосно засміялися, десь гримнула пляшка. Алісія зробила крок назад, потім ще один. Її дихання збилося, груди стискало так, ніби їх здавили залізними обручами.

Вона розвернулася і пішла.

Не бігла. Просто швидко крокувала, ледве стримуючи сльози. Їй треба було вийти, вдихнути повітря, зникнути звідси, перш ніж…

— Алісія!

Вона почула його голос, але не зупинилася.

— Алісія, зачекай!

Він наздоганяв її, але вона вже була біля виходу.

— Послухай, це не те, що ти думаєш!

Вона обернулася. В її очах палав біль.

— Ти впевнений? Бо я думаю, що щойно бачила, як ти цілуєш іншу дівчину.

Він провів руками по волоссю, виглядав розгубленим.

— Вона сама! Це нічого не означає, я навіть…

— Досить, Габріелю.

Вона заплющила очі на секунду, спробувала дихати рівно.

— Я не хочу цього слухати. Я не хочу бути частиною цього.

Він зробив крок до неї, але вона відступила.

— Не шукай мене, будь ласка.

І вона пішла.

 

Камілла знайшла її у темній кімнаті, сидячи на ліжку з заплаканими очима.