Джордж Мартін - Буря Мечів

Стрімчака,— повідомив мейстер Вайман досі розпливчасто,— але пише, що нема чого перейматися і що він сподівається скоро повернутися.

— Поранений? І що за поранення? Наскільки серйозне?

— Пише, що нема чого хвилюватися.

— Я хвилююся через будь-яке поранення. За ним доглядають?

— Я більш ніж упевнений. Мейстер у Стрімчаку подбає про нього, не маю сумнівів.

— А куди його поранили?

— Міледі, мені веліли з вами не розмовляти. Перепрошую.

Зібравши зілля, Вайман квапливо подався геть, і знову Кетлін лишилася наодинці з батьком. Макове молочко зробило свою справу, і лорд Гостер поринув у тяжкий сон. З куточка його розтуленого рота текла цівка слини, намочуючи подушку. Взявши лляного носовичка, Кетлін лагідно все витерла. Коли вона його торкнулася, лорд Гостер застогнав.

— Пробач мені,— мовив він так тихо, що вона заледве розрізняла слова.— Гвоздика... кров... кров... боги милостиві...

Його слова розтривожили Кетлін більше, ніж вона здогадувалася, хоч вона їх і не розуміла. «Кров,— подумала вона.— Невже обов’язково все має зводитися до крові? Батьку, хто ця жінка і що ти їй заподіяв, що мусиш так перепрошувати?»

Уночі Кетлін раз у раз прокидалася, переслідувана розмитими снами про дітей, втрачених і мертвих. Ще задовго до світанку вона збудилася від того, що у неї у вухах дзвеніли батькові слова. «Милі дітки, законні»... чому він так сказав, хіба що... може, в нього був байстрюк від жінки на ім’я Гвоздика? Кетлін не могла в це повірити. От у брата Едмура — так: вона б не здивувалася, дізнавшись, що в Едмура дюжина незаконних дітей. Але не в батька, не в лорда Гостера, ні.

«А може, Гвоздика — це ласкаве прізвисько, яке він дав Лайсі, як от мене він називав Кет?» Лорд Гостер уже плутав її з сестрою. «В тебе будуть інші,— сказав він,— милі дітки, законні». У Лайси було п’ять викиднів: двічі в Соколиному Гнізді та ще тричі на Королівському Причалі... але ж не в Річкорині, де поряд був би лорд Гостер, щоб утішити її. Та ні, хіба що... хіба що вона таки завагітніла — того першого разу...

Вони з сестрою взяли шлюб в один день і лишилися під батьковою опікою, коли їхні чоловіки поїхали геть, щоб знову приєднатися до Робертового повстання. Трохи згодом, коли у звичний час у них не пішла кров, щаслива Лайса без упину торочила про синів, якими вони, без сумніву, вагітні. «Твій син буде спадкоємцем Вічнозиму, а мій — Соколиного Гнізда. Ах, вони будуть найкращими друзями, як твій Нед і лорд Роберт. Будуть як рідні брати, а не двоюрідні, так і буде, я знаю». Яка вона була щаслива!

Але незабаром у Лайси пішла кров, і веселощі закінчилися. Кетлін завжди вважала, що в неї тоді просто була невеличка затримка, та якщо вона і справді була в тяжі...

Їй пригадувався найперший раз, коли вона дала сестрі потримати Роба — маленького, червоного з обличчя, писклявого, але вже тоді міцненького, повного життя. Не встигла Кетлін покласти сестрі на руки немовля, як Лайса залилася слізьми. Сестра квапливо віддала немовля Кетлін і втекла.

Якщо вона вже втрачала дитину, це може пояснити батькові слова, та і не тільки... Лайсин шлюб з лордом Арином залагодили дуже поспішно, а Джон уже тоді був немолодий — старший за їхнього батька. Старий без спадкоємця. Двоє перших дружин йому дітей не подарували, братового сина закатрупили на Королівському Причалі разом з Брандоном Старком, його доблесний кузен загинув у Битві дзвонів. Щоби продовжити рід Аринів, він потребував юної дружини... юної дружини, про яку відомо, що вона здатна завагітніти.

Кетлін підвелася, накинула халат і спустилася сходами в потемнілу світлицю, щоб постояти над батьком. Її переповнював якийсь безпомічний жах.

— Батьку,— заговорила вона,— батьку, я знаю, що ти зробив.

Вона вже не та невинна наречена, голова в якої переповнена мріями. Вона — вдова, зрадниця, зажурена мати — мудра жінка, що пізнала основи світу.

— Ти змусив його пошлюбити її,— прошепотіла вона.— Лайса — це ціна, яку Джону Арину довелося сплатити за шаблі та штихи дому Таллі.

Не дивно, що в сестриному шлюбі так і не з’явилося кохання. Арини гонорові, честь для них понад усе. Лорд Арин міг узяти Лайсу за дружину, щоб залучити Таллі до повстання, а ще в надії на народження сина, але йому було б дуже важко покохати жінку, яка в його ліжко потрапила вже зіпсована і проти своєї волі. Без сумніву, він був добрий і шанобливий, о так, але Лайсі потрібна була теплота.

Наступного дня за сніданком Кетлін попросила перо й папір і почала писати листа своїй сестрі у Видол Аринів. Вона, важко добираючи слова, розповіла Лайсі про Брана й Рикона, та переважно вона писала про батька. «Тепер, коли час його на підході, всі думки його — про ту кривду, яку він тобі заподіяв. Мейстер Вайман уже не наважується робити макове молочко для нього ще міцнішим. Прийшов батькові час скласти свій меч і щит. Пора йому відпочити. Але він похмуро продовжує боротися, не здається. Думаю, це через тебе. Йому потрібне твоє прощення. Знаю, через війну подорожувати з Соколиного Гнізда в Річкорин небезпечно, але ж міцний загін лицарів міг би провести тебе Місячними горами. Сотня вояків, тисяча? А якщо ти приїхати все-таки не можеш, чом ти бодай не напишеш йому? Кілька слів, сповнених любові, щоб він міг померти в мирі? Напиши що захочеш, а я йому прочитаю й полегшу його страждання».

Відкладаючи перо та просячи принести їй віск, щоб запечатати, Кетлін відчувала, що лист — це замало й запізно. Мейстер Вайман не вірив, що лорд Гостер протягне, поки крук долетить до Гнізда й повернеться. Хоча він уже давно так каже... Таллі так просто не здаються, хай які в них шанси. Передавши пергамент мейстру, Кетлін пішла в септ і запалила свічку Отцю небесному за батька, ще одну — Стариці, яка впустила у світ першого крука, зазирнувши у двері смерті, а третю — Матері за Лайсу та всіх дітей, яких вони з нею втратили.

Пізніше, сидячи біля постелі лорда Гостера з книжкою в руках, знов і знов перечитуючи той самий абзац, вона почула гучні голоси та спів сурми. «Сер Робін»,— миттю подумала вона, здригнувшись. Кетлін вийшла на балкон, але на річках нічого не було видно, тільки надворі чіткіше чулися голоси, тупотіння коней, брязкіт зброї, вітальні крики тут і там. Гвинтовими сходами Кетлін