Міхаель Андреас Гельмут Енде - Джим Ґудзик і машиніст Лукас

— Ну ось! — сказав Лукас Джимові.— А тепер підемо та спокійно поснідаємо. Грошей у нас зараз точно вистачить.

І, повернувшись до глядачів, виголосив:

— Невеличкий антракт!

Цієї миті розчахнулися стулки дверей із ебенового дерева, і донизу сходами замарширували тридцять чоловік у військовій формі, і гостроконечних шоломах і з великими кривими шаблями на боку. Юрма принишкла та боязко розступилася.

Три десятки солдатів промарширували просто до усландських циркачів. Вони оточили друзів кільцем, і капітан наблизився до Лукаса.

— Прошу вельмишановних чужинців невідкладно слідувати за мною до палацу, якщо їм буде завгодно, — наказав він хрипким гавкаючим голосом.

Лукас обдивився капітана з голови до ніг. Потім витяг із кишені свою носогрійку, ретельно набив її тютюном та розкурив. Коли вона як слід задиміла, Лукас знову повернувся до капітана та спокійно відповів:

— Ні, зараз нам зовсім не завгодно. Ми саме збиралися піти поснідати. Увесь цей час ви не особливо поспішали, а тепер і ми не поспішаємо.

На обличчі старшого офіцера, вкритому шрамами, з'явилася ввічлива гримаса, і він прогавкав:

— Я перебуваю тут за найвисокішим наказом, аби забрати вас обох. А маю виконати наказ. Коритися — моя професія.

— А моя ні,— відповів Лукас, випускаючи з люльки тютюнову хмаринку. — Хто ви взагалі такий?

— Я капітан царської палацової варти, — проричав капітан, салютуючи своєю шаблею.

— А хто вас прислав, цар мигдальський? — провадив розпитування Лукас.

— Ні,— відповів капітан, — ми від пана І Те Де, головбонзи.

— Як ти вважаєш, Джиме? — звернувся Лукас до хлопчика. — Що спочатку: поснідаємо чи сходимо до пана І Те Де?

— Не знаю, — відповів Джим, ні про що не підозрюючи.

— Ну добре, — вирішив Лукас. — Ми будемо ввічливішими за нього і не примушуватимемо на себе чекати. Пішли, Джиме!

Оточені палацовою вартою, друзі піднялися дев'яноста дев'ятьма срібними сходинками та увійшли до брами палацу. За ними захлопнулися важкі стулки з ебенового дерева. Вони потрапили до просторого коридору, прикрашеному із неймовірною розкішшю. Товсті виті колони із зеленого нефриту підтримували стелю, вкритий мерехтливими перлами. Усюди висіли драпірування з червоного оксамиту та коштовного візерунчастого шовку. Трохи далі коридор розгалужувався направо та наліво. Джим і Лукас побачили безліч дверей, за кожні п'ять метрів нові. Їх була незліченна кількість, бо один боковий коридор вів до інших бокових коридорів, і всі вони були такі довгі, що здавалося, ніби їм взагалі немає кінця.

— Це, вельмишановні чужинці,— приглушеним голосом сказав капітан, — царське міністерство. Будьте ласкаві слідувати за мною, я доставлю вас до ясновельможного пана головбонзи І Те Де.

— Власно кажучи, — буркнув Лукас, — ми хочемо до царя, а не до пана І Те Де.

— Ясновельможний пан головбонза неодмінно проводить вас до його царської величності,— відповів капітан, і на його обличчі з'явилася ввічлива гримаса.

Вони ще довго крокували вздовж та поперек різноманітних коридорів, поки нарешті не зупинилися у якихось дверей.

— Це тут, — улесливо прошепотів капітан.

Лукас безтурботно постукав, і вони з Джимом увійшли досередини.

Солдати залишилися стояти біля входу.

У кімнаті на високих стільцях сиділи три дуже товстих бонзи. Посередині на найвищому стільці сидів бонза в золотому вбранні. Це й був пан І Те Де.

Усі троє тримали в роках шовкові віяла, постійно ними обмахуючись. Перед кожним бонзою навприсядки сидів писар із папером, тушшю та китичкою, бо в Мигдалії заведено писати китичкою.

— Доброго ранку, панове, — дружелюбно сказав Лукав, приклавши пальці до козирка. — Це ви будете пан І Те Де, головбонза? Нам хотілося б до царя.

— Доброго ранку, — посміхаючись, відповів головбонза. — Трохи пізніше ви, певно, підете до царя, трохи пізніше.

— Може бути, — додав другий бонза, знизу подивившись скоса на першого.

— Це не цілком виключено, — почувся голос третього. І тут усі троє закивали один одному, а писарі схвально захихотіли і, схилившись до своїх паперів, записали дотепні слова бонз, аби зберегти їх для нащадків.

— Перш за все ласкавіше дозвольте задати вам кілька запитань, — сказав головбонза. — Хто ви такі?

— І звідки ви взялися? — поцікавився другий бонза.

— І що вам тут треба? — запитав третій.

— Мене звуть Лукас-машиніст, а це мій друг Джим Кнопка, — сказав Лукас. — Ми приїхали з Усландії і хочемо до царя мигдальського, аби повідомити йому, що збираємося визволити його доньку з Дракон-Міста.

— Дуже схвально! — посміхнувся головбонза. — Але так будь-хто може сказати.

— Чи є у вас докази? — запитав другий бонза.

— Чи дозвіл? — додав третій.

І знову писарі схвально захихотіли та записали все для нащадків, а бонзи, обмахуючись віялами, запосміхалися та закивали один одному.

— Послухайте-но, панове бонзи! — сказав Лукас, зсунувши кашкета на потилицю та витягши люльку з рота. — Чого вам треба, відверто кажучи? Не варто так пишатися. Я гадаю, що цар дуже розсердиться, якщо почує, як ви тут зазнаєтеся.

— Про це, — відповів головбонза із посміхом, — він, імовірно, ніколи не дізнається.

— Без нас, — самовдоволено продовжив другий бонза, — вельмишановні чужинці взагалі ніколи не зможуть потрапити до царя.

— А ми пустимо вас до нього лише тоді, коли достеменно все перевіримо, — закінчив третій.

І знову бонзи запосміхалися та закивали один одному, а писарі записали і схвально захихотіли.

— Ну добре, — зітхнув Лукас. — Лишень, будь ласка, покваптеся із вашою перевіркою. А то ми ще не снідали.

— Скажіть, будь ласка, пане Лукасе, — почав головбонза, — чи є у вас паспорт?

— Ні,— відповів Лукас.

Бонзи, високо здійнявши брови, значуще подивилися один на одного.

— Без паспорту, — сказав другий бонза, — ви навіть не зможете довести, що маєтеся в наявності.

— Без паспорту, — додав третій бонза, — вас не існує офіційно. Отже, ви також не можете йти до царя. оскільки людина, яка не існує, нікуди йти не може. Це логічно.

І бонзи закивали один одному, а писарі захихотіли та записали сказане для нащадків.

— Але ж ми стоїмо тут! — знайшовся Джим. — Отже, ми існуємо.

— Проте так може сказати будь-хто, — заперечив із посміхом головбонза.

— Це ще далеко не доказ, — сказав другий бонза.

— У будь-якому разі, не офіційний, — додав третій.

— На крайній випадок ми можемо видати вам тимчасовий паспорт, — поблажливо запропонував головбонза, — але це дійсно все, що ми можемо для вас зробити.

— Добре, — сказав Лукас, — а до царя нам можна?

— Ні,— відповів другий бонза, — до царя із ним, звісно, не можна.

— А що ж із ним можна? — поцікавився Лукас.

— Нічого, — відповів із посміхом третій бонза.

І знову вони, обмахуючись віялами, закивали один одному, а писарі схвально захихотіли та записали дотепності своїх начальників.

— ось що я хочу вам сказати, панове бонзи, — повільно вимовив Лукас, — якщо ви цієї ж миті не доставите нас до царя,