Крістофер Баклі - Майстер реліквій

для мого друга Дісмаса неси ще тієї конячої сечі!

— Альбрехт не хоче тієї плащаниці, що ти йому зробиш, — сказав Дісмас, — він хоче ту, що в Шамбері.

Шинкар Магнус, здоровезний чолов'яга і, слава Богу, толерантний до жартів про свої сідниці, підійшов і налив Дюреру.

— Знаєш, — сказав Дюрер, нахиляючись через стіл до Дісмаса, — разом ми можемо заробити добрі гроші. Ти і я.

— Не впевнений, що хочу це почути.

— Усе одно слухай. Я зроблю плащаницю. І ти продаси цю підробку архієпископу. Я дам тобі двадцять п'ять відсотків.

— Яка щедрість. Як там Агнес?

— Агнес? Та хай її…

— Я б з радістю. Але вона твоя дружина. Це я намагаюсь змінити тему, Нарсе.

— Чому б не зробити це? Ти ж зневажаєш Альбрехта. Не хочеш його порадувати?

— Я ніколи не казав: «Я зневажаю Альбрехта».

— Ото! Ти мені сто разів казав. Він свиня. Не така свиня, як Папа, але все одно свиня. І Тецель. Тецель падлюка. Тецеля треба спалити першим…

Дюрер вихилив свою чарку і знову стукнув нею з розгону об стіл. У таверні принишкли. Він видерся на стіл і ледве встояв на хитких ногах.

— Нарсе! Сядь.

Дюрер уже підняв свою чарку.

— За монаха Лутера. За Лу…

Усі дивилися на нього.

— Нумо, давайте, пийте! За монаха Мартіна Лю-тера! О, вийшло. За нього! Смерть содоміту Папі Римському!

Хтось підвищив голос:

— Гей! Не можна казати такі речі!

Магнус кинувся до художника.

— Майстре Дюрер, будь ласка, не робіть лиха!

Дісмас смикнув Дюрера за ногу.

— Злазь звідти, Нарсе.

— Магнусе! Ще горілки! Горілки для всіх!

Він підніс свою чарку.

— Пийте всі! Пийте за Альбрехта Дюрера!

— За кого? — спитав хтось.

— За Альбрехта Дюрера! За того, хто підтирається картинами Лукаса Кранаха!

Дісмас і Магнус стягли Дюрера зі столу і поволокли до дверей.

— Хороша ти людина, Магнусе, — сказав Дюрер, відбиваючись від шинкаря, — найкраща з усіх, кого я знаю. Найдобріша у всій… ім… імперії.

— Я відведу його додому, — сказав Дісмас Магнусу.

Холодне нічне повітря здалося приємним.

— Будемо сподіватися, ніхто не викликав сторожу, — сказав Дісмас.

— До біса сторожу. Ну що вони нам зроблять?

— Нарсе, не можна стояти на столі у таверні і кричати, що Папа — содоміт.

— Але ж це правда. Лют-т… Чому я не можу вимовити це ім'я? Лю-у-у…

— Тому що ти п'яний, Нарсе.

— Ш-ш-ш. Слухай. Я зараз скажу. Люу-тер-р! Лютер тепер наш новий папа. Дісмасе!

— Що, Нарсе.

— Я люблю Лютера!

— Так. Це добре. Ходімо.

— Відведи мене до нього. Я висловлю йому мою шану.

— Монах Лютер у Віттенберзі, Нарсе. А ми у Нюрнберзі.

— Я хочу намалювати його. Я зроблю його безсмертним.

— Я думаю, він уже про це потурбувався. Все одно Кранах випередить тебе.

— Кранах? Ця курва?

— Тихіше, Нарсе, заради Бога.

— Він навіть виглядає, як курва.

— Якщо ти не заспокоїшся, я сам відведу тебе до буцегарні.

— Я буду битися з охороною, — сказав Дюрер і повалився біля стіни.

Дісмас підняв друга, сіпнувши за руку, і сказав:

— Коли Агнес побачить тебе у такому стані, ти сам захочеш, щоб тебе забрала сторожа.

6. Рибальський човен

Наступної весни Дісмас повернувся до Майнца. Всю зиму він провів у теплих краях, полюючи на реліквії для Альбрехта. Мода зараз була на італійських мучеників шостого століття. Він також знайшов деякі інші рідкісні речі: ребро святого Хрисогона і чудовий фрагмент куприка святого Спеціоза, який гарантовано здійснив кілька блискучих зцілень. Зазвичай він би віддав його насамперед Фрідріху, але Фрідріх так ретельно збирав мощі того Спеціоза, що можна було скласти чи не весь скелет.

Він ішов до собору, як завжди, — бічною вуличкою, що вела до монастиря. І вже повернувши за ріг, здивувався натовпу паломників замість звичайних покаянників і молільників.

Ніякого свята не було. Чому ж тоді вони тут? Одяг у паломників був подертий, у червоних плямах від самобичування. Цю релігійну практику Дісмас вважав огидною. Безногі каліки волочилися по бруківці. На обличчях сліди віспи та недоїдання. Натовп тиснувся у воротах монастиря, біля яких Дісмас помітив двох ландскнехтів. Тих самих, що були тут минулої осені.

— Що відбувається? — запитав Дісмас у когось із натовпу.

— Рибальський човен апостола Петра. Індульгенція на двісті років!

«Боже праведний», — подумав Дісмас. Він протиснувся крізь натовп до входу. Один з ландскнехтів перегородив йому дорогу алебардою.

— Як ти думаєш, куди ти йдеш, паломнику?

— Я не паломник. Стій собі спокійно.

— Десять крейцерів, щоб увійти. — Він оглянув плащ і чоботи Дісмаса, які сповіщали, що він заможна людина, і додав: — Для тебе — п'ятдесят.

— Я тут у справах архієпископа. І якщо ти не відступиш, я запхну цю алебарду так глибоко у твою дупу, що вона вийде з голови і знесе твій шолом.

Інший ландскнехт кинувся до Дісмаса. Дісмас вихопив кинджал з-під плаща і блискавично приставив йому до горла.

— Стояти, ландскнехте!

Обидва завмерли і не рухалися. Вони не дурні. Людина, яка дає відсіч ландскнехтам з такою войовничістю, має вплив, якщо тільки це не божевільний або самогубець. Священик з середини побачив, що відбувається, і вискочив, вичитуючи їх, як шкільний вчитель:

— Що це все означає? Майстре Дісмасе!

Він повернувся і гаркнув на ландскнехтів:

— Ти і ти, стати на місця! Швидко! Заходьте, пане Дісмасе.

Дісмас сховав кинджал і увійшов у монастир. Ландскнехти дивилися йому вслід із шаленою ненавистю.

— Чому його милість наймає таких покидьків? — спитав Дісмас.

Церковник знизав плечима.

— Особисто мені — байдуже, хто вони такі.

Посередині монастирського двору Дісмас побачив човен. Не той, що він бачив у Базелі. Цей мав високий ніс і більшу корму. Вітрило на щоглі було піднято, воно мляво звисало у затишному дворі. Човен був оточений паломниками, що стояли навколішки. Вони торкалися човна і бурмотіли молитви. Поряд стояла скриня для пожертвувань. Був там і Тецель, торгівля індульгенціями йшла жваво.

— А це що таке? — запитав Дісмас.

Священик здивувався:

— Ваш човен.

Дісмас витріщив очі.

— Що ви маєте на увазі?

— Човен апостола Петра. Той, що ви придбали для його милості у Базелі восени минулого року. Він дуже популярний серед паломників. Ви ж самі бачили, який натовп. Відтоді, як його привезли сюди, — щодня юрба. Його милість дуже задоволений.

Альбрехт прийняв Дісмаса в своєму кабінеті, віч-на-віч.

— Я скучив за вами, кузене. Чи добре зимували?

— Так, — сказав Дісмас, намагаючись контролювати емоції. — Я дещо привіз, думаю, ваша милість схвалить.

— Ви ніколи не розчаровували мене, Дісмасе.

Альбрехт був у піднесеному настрої. Безсумнівно, його звеселяв безперервний дзенькіт монет у сундуку на подвір'ї.

Дісмас відкашлявся.

— Чи можу