Прімо Леві - Чи це людина

Якби можна було з концтабору передати вільним людям вістку, вона б полягала саме в цьому: стережіться, щоб вам не довелось зазнати у ваших домах того, чого ми зазнаємо тут.

Під час роботи мучишся і не маєш часу думати; наші домівки — лише збляклий спогад. Але тут у нас вдосталь часу: попри заборону, ми ходимо один до одного, від одних нар до других, і знай розмовляємо. Дерев’яний барак, напхом напханий людськими стражданнями, повниться словами, спогадами, які породжують новий біль. «Heimweh» — так називається німецькою цей біль; це гарне слово, воно означає «туга за домом».

Ми знаємо, звідки прийшли — спогади про зовнішній світ населяють наші сни і наше неспання, ми з подивом виявляємо, що не забули нічого, будь-який спогад, що спливає, постає перед нами з болісною гостротою.

Але ми не знаємо, куди йдемо. Нехай навіть ми переживемо хвороби і уникнемо селекцій, нехай витримаємо роботу і голод, які нас виснажують: але що потім? Тут ми, тимчасово звільнені від лайки і биття, маємо змогу заглибитись у себе й поміркувати, і тоді стає зрозуміло, що звідси ми не вийдемо. Нас привезли сюди в запломбованих вагонах; ми бачили, як пішли в нікуди наші жінки і наші діти; ми стали рабами, сто разів німо крокували на роботу і назад, мертві душею ще до того, як наспіє наша безіменна смерть. Ми не повернемось. Звідси не повинен вийти ніхто, хто б міг, разом з витисненим на тілі тавром, принести світові лиху вість про те, на що тут, в Аушвіці, людина посміла перетворити людину.

Наші ночі

Після двадцяти днів у Ка-Бе рана моя практично загоїлася, і, хоч як прикро мені було, мене виписали.

У самій цій процедурі нічого примітного нема, але після неї настає болісний і небезпечний період повернення. Того, хто не має особливих зв’язків, після виходу з Ка-Бе не повертають у його попередній блок і команду, а на основі невідомих критеріїв посилають у будь-який інший барак і на будь-яку іншу роботу. Ба більше — з Ка-Бе виходять голими; виписаним видають «новий» (тобто, не той, який ви залишили на вході) одяг і взуття, якими треба терміново і ретельно зайнятися, щоб пристосувати до своєї фігури, а це тягне за собою працю і витрати. Треба знов дістати собі ложку і ніж; врешті, а це найважливіша обставина, ви опиняєтеся непрошеним у невідомому середовищі, серед незнайомих і ворожих вам людей, над вами начальник, вдачі якого ви не знаєте, а тому його важко стерегтися.

Людська здатність викопати собі нору, оточити себе шкаралупою, спорудити навколо себе крихку захисну оболонку навіть у позірно безнадійних обставинах, просто дивовижна і заслуговує глибшого вивчення. Це наполеглива праця задля пристосування, почасти пасивна і несвідома, а почасти активна: забити цвях над нарами, щоб вночі вішати туди взуття; укласти з сусідами негласну угоду про ненапад; відчути звичаї і закони кожної конкретної команди та конкретного блоку і підкоритись їм. Завдяки цій праці через кілька тижнів можна досягти певної рівноваги, певного ступеня безпеки супроти непередбачених обставин; тепер ви маєте своє лігвище, травма міграції подолана.

А той, кого виписують з Ка-Бе голим і майже завжди недолікованим, почувається так, ніби його викинули у темряву і холод міжзоряного простору. Штани з нього спадають, черевики натирають, на сорочці нема ґудзиків. Він прагне людського спілкування, а всі від нього відвертаються. Він беззахисний і вразливий, мов немовля, і все ж вранці йому доведеться йти на роботу.

Саме в такому стані опиняюсь і я, коли після різних обов’язкових адміністративних процедур санітар передає мене турботі Blockältester — блокового старости. Але відразу інша думка сповнює мене радістю: мені пощастило, це блок Альберто!

Альберто — мій найкращий друг. Йому всього двадцять два роки, на два менше, ніж мені, але ніхто з нас, італійців, не проявив такої здатності пристосовуватися, як він. Альберто прибув у концтабір з піднесеною головою і живе тут неушкоджений і незламаний. Він першим з усіх зрозумів, що життя тут — це війна; він не робив собі поблажок, не марнував часу на скарги та жалісливість до себе і до інших, а відразу, першого ж дня став до бою. Йому допомагають його розум та інстинкт; він міркує слушно, а часто не міркує, та все одно має слушність. Він розуміє все на льоту — знає трохи французьку і розуміє те, що йому говорять німці та поляки. Відповідає він італійською і жестами, його розуміють, і він відразу викликає симпатію. Він бореться за своє життя, але приязний до всіх. Він «знає», кого треба підкупити, кого треба уникати, кого можна розжалобити, а кому слід чинити опір.

І все ж він не озлобився (і якраз через цю його чесноту пам’ять про нього є для мене дорогою і близькою). Я завжди вбачав у ньому, і вбачаю ще тепер, рідкісну постать сильної і лагідної людини, проти якої безвладні сили ночі.

Проте мені не вдалося домогтися, щоб мене призначили на одні нари з ним, і Альберто теж не зміг цього зробити, хоч у блоці 45 він вже користувався певною популярністю. Шкода, бо мати товариша по нарах, якому можна довіритися чи принаймні порозумітися з ним, є неоціненною перевагою; крім того, тепер зима, ночі довгі, і оскільки ми змушені ділитися потом, запахом і теплом з кимось, хто лежить під тою самою ковдрою на нарах шириною сімдесят сантиметрів, дуже бажано, щоб це був друг.

Взимку ночі довгі, і на сон нам дається досить значний відрізок часу.

Галас у блоці потроху стихає; уже понад годину тому скінчилася роздача вечірнього раціону, і тільки якийсь упертюх далі шкрябає вже блискуче дно своєї миски, прискіпливо розглядаючи її у світлі лампи, зморщивши чоло від напруженої уваги. Інженер Кардош ходить поміж нарами і перев’язує поранені ноги та нагноєні мозолі — такий у нього підробіток; охочих відмовитися від шматка хліба взамін на полегшення мук від хронічних виразок, які цілий день кривавлять при кожному кроці, є багато, і таким способом інженер Кардош вирішив для себе проблему виживання.

Із задніх дверей нишком і обережно озираючись, заходить пісняр. Він сідає на нарах Вахсмана, а навколо нього відразу збирається уважна і мовчазна зграйка людей. Він співає їдишем безконечну баладу, завжди ту саму, римованим чотиривіршем, сповнену покірливої і проникливої туги (а може, так вона мені запам’яталася, бо чув я її у той час і в тому місці?); судячи з небагатьох зрозумілих мені слів, це укладена ним самим пісня, в якій він розповідав усе про життя в концтаборі, з найменшими подробицями.

Дехто проявляє щедрість і винагороджує пісняра дрібкою тютюну або мотком нитки; інші ж зосереджено слухають, але не дають нічого.

Раптом лунає заклик, і це є останньою подією дня: «Wer hat kaputt die Schuhe?» (у кого порвались черевики?) — тут же сорок-п’ятдесят претендентів на заміну взуття здіймають шалений галас і кидаються в Tagesraum з розпачливим оскаженінням, добре знаючи, що в найкращому випадку бажане одержить десяток тих, хто прибіжить першим.

Тоді западає тиша. Світло гасне перший раз на кілька секунд, щоб попередити тих, хто щось шиє, що треба сховати дорогоцінну голку з ниткою; відтак десь далеко б’є дзвін, нічна сторожа займає свої пости і світло гасне всюди остаточно. Нам залишається лиш роздягтися і лягти.

Я не знаю, хто мій сусід по нарах; не певен навіть,