Таня Мальована - Устина - азовська відьма , Таня Мальована

— А ну заспокойся! І подивися на мене, — рішуче наказав голос.

Несміливо я подивилася на кролика.

— Ти мене чуєш і я тебе чую. Чи то подумки чи то в голос, як забажаєш.

Почула я роздивляючись серйозну мордочку Роха.

—Але як? Ще ж зарано, а щоденник, а повноліття, — лопотіла я, ніяк не могла второпати, що відбувається.

— В тебе все як не у нормальних відьом, тому Устино, прийми той факт, що ми можемо спілкуватися. І це досить полегшить моє життя.

Мій велетень зараз виглядає досить радісно хіба що лапкою не пританцьовує. Його емоцій для мене тепер читаються ще легше і зрозуміліше.

Сидячи на пісочку, спостерігаючи за хвилями я поринула у свої думки.

Мені потрібно розібратися з цим вінегретом, що там утворився за ці насищенні дні.

Перша це вчитель, що то було і як з цим боротися. Друге це мої сили, з ними відбувається якась чортівня. Розмови з Рохом це підтверджують.

Сумно, що я не можу залізти до форуму і поспілкуватися з колегами на цю тему. Стефу зараз питати не варто, можливо запитаю Злату чи може Ольгу. Але це завтра.

А по трете мене хвилює ситуація, навколо наступаючого зла. Мені край потрібно захистити місто, цього разу без додаткових сил не впорається пан Бердян.

— Устино, дівчинка моя, повернися до світу, — пролунав в моїй голові голос Роха.

—Що? Пробач пару днів я сама не своя, а ще й ці тренування, — пожалілася я, сподіваючись, що мене підтримають і скажуть, що ці катування придумав справжнісінький садист. Дзуськи , про що мені і заявили одразу.

— Я вважаю, що ще й мало. Тобі давно треба було почати займатися. Чим сильніше тіло тим легше тобі з магією, — промовив кролик як відрізав.

—Ой усе, — махнула я на кролика рукою.

І підводячись сказала:

— Ходімо додому, вже скоро вечеря. Дядько Осі нас зачекався давно.

І дружнім дуетом ми почапали до хати, я шкутильгаючи, а Рох доволі радісно підстрибуючи, добре, що на руки не попросився. Бо він став ще важчим.

—Я тебе чую. І я не товстий в мене хутра багато, — з легкими нотами образи відповіли мені.

Стримати сміх в мене не вийшло.

Коло будинку стояв лемент квокчиків, маленькі створіння прямо організували свій майдан.

— Що у вас тут відбувається? — запитала я у пухнастого натовпу. Їхні вушка невдоволено тремтіли.

Квокчики почали підстрибувати й сильніше галасувати, вказуючи напрямок куди потрібно було піти.

Зацікавлено я вирішила поглянути, що відбувається, бо на подвір’ї вже почали в’янути квіти, щось добряче налякало та розлютило, цю малечу.

Обійшовши будинок в кутку саду  побачила ще більший натовп квокчиків, що войовничо голосили та намагалися на когось напасти.

Додавши швидкості за мить була, коло цього натовпу обережно розганяючи пухнастиків.

Забившись під кущ малини сиділа лисиця. Її мордочка була в край здивована від такого нападу.

Тепер не дивно, який ґедзь їх вкусив.

—Заспокоюємося, зараз з усім розберемося! — голосно сказала я, та трішки додала заспокійливої магії для всіх. Наразі не завадить, бо ця малеча могла сколихати тут усе.

— Привіт, руденька, налякали тебе квокчики, у нас їх тут чималенько, — присівши пошепки промовила я до лисиці.

Рада голова повернулася в мою сторону і подивилася прямо в очі.

— Ой, вибачте, не пізнала одразу, — на мене зиркнули досить людяним поглядом, не залишаючи сумнівів, що переді мною перевертень.

Посунувшись я дала можливість лисиці вилізти з під куща.

Сильна тварина граційно потягнувшись висковзнула з малини, покрутившись розминаючи лапи і даючи змогу її уважно розглядіти. Руде хутро переливалося на сонці, чорна з коричневим мордочка, зелені очі, пухнастих хвіст з чорним кінчиком. Лисиця наче з ліпших картинок, мені аж дух захопило, вона була гарна. Що це дівчина в мене не залишалося сумнівів. Бо в середині моє темне відьмацьке я зробило своє тьфу, дивлячись на ці потягування.

За хвилину переді мною постала дівчина, так ж вродлива, як і її друга іпостась.

В своєму спортивному вбранні і з розхристаним волоссям, я почувалася якоюсь недолугою.

— Привіт, я Ліза, — мелодійно проговорила молодиця.

— Привіт, мене звуть Устина. Рада познайомитися, — привітатися я, при цьому уважно роздивляючись гостю.

Вона була не висока, але з дуже жіночними формами, руде волосся довгою хвилею спускалося по спині майже до попереку. Зелені очі уважно роздивлялися довкола, на її милому обличчі майоріла хитрість, від тваринної половини.

Та все одно вона була напрочуд гарна.

—А де Богдан? Він вже мав бути тут, — обертаючись навкруги запитала вона.

— Він обіцяв мене зустріти, — закінчила вона дивлячись на мене. "Так Устино тримай себе в руках" подумала я про себе і зробила глибокий вдих видих.