Марина Гриміч - Клавка

«Ще двадцять хвилин попрацюю, а потім — на чайок до Прохорової».

Ті двадцять хвилин далися їй нелегко.

«Про те, що в Спілці письменників до війни була певна аморфність, притуплення критики, нас не раз попереджував при зустрічах М.С. Хрущов. Але ми не зробили належних висновків. Нам здавалося: життя прекрасне, край цвіте, книг з’являється все більше і більше, всі в доброму настрої, всі веселі. Почалися безкінечні ювілеї, зустрічі за чашкою чаю. Одне одному виголошували тости:„Ви великий і незрівнянний!“ Йому відповідали: „А ви ще більші“. І так у нас повелося. Майже всі були „великі“, „талановиті“, „гордість літератури“. Багато було високопарних епітетів. Без цього неможливо було так якось просто звернутися до товариша, колеги по перу. А неодмінно зверталися з високопарними епітетами, як тільки збиралися 5–6 чоловік. А як бенкет, то щось невимовне творилося. Звідси, товариші, й атмосфера».

Ой, як Клавка часом нудьгувала за тією атмосферою: вона якраз повернулася після евакуації у щойно визволений Київ, потрапила в письменницьке коло… Всюди панувала радість від того, що наші наступали, всі розуміли, що треба потерпіти ще трохи, і перемога буде за нами! Худорлявий Максим Тадейович завжди був у парі з Вагеном Маміконяном, як Дон Кіхот зі своїм вірним Санчо Пансою, — той іще в евакуації вів усі фінансові справи Спілки і тепер був її відповідальним секретарем. Все вирішувалося якось по-домашньому, одне одному допомагали, підтримували… Письменники поверталися з евакуації, з фронту. Разом облаштовували побут, ремонтували РОЛІТ… Усі перебували у якійсь ейфорії — от зараз почнеться нове життя, знову поллється рікою творчість…

«Деякі письменники-комуністи забули, що їм партія доручила керувати найгострішою ідеологічною зброєю на ідеологічному фронті — радянською літературою. Навпаки, вони запобігали інколи перед частиною тих письменників, які в минулому перебували в буржуазно-націоналістичних організаціях. А тим здалося, що без них обійтись не можуть в будівництві української літератури. Їм, як кажуть, запаморочилося в голові. Так, товариші, було. Вони почали навіть з погордою ставитися до передових партійних і непартійних більшовиків — літераторів і до нашої молоді, хвалили тільки тих молодих, які некритично себе поводили, наслідували не передове за формою і змістом, а все відстале, все далеке від нашого нового соціалістичного життя, від ідей Леніна і Сталіна. Тих же, що намагалися критикувати, називали „безбатченками“, яким, мовляв, недорога українська література, причому слова „радянська література“ випадали…»

Розділ 4

Іще стоячи на порозі квартири Прохорової і Глухеньких із примусом під пахвою, Клавка запідозрила, що всередині відбувається щось незвичайне. З-за дверей пробивався запах їжі, а крім нього просочувалися струмочки якогось дурману, що його вона не могла відразу визначити.

Коли Єлизавета Петрівна з’явилася на порозі, Клавка зрозуміла: в квартирі є хтось чужий. Це було написано на обличчі Прохорової: незвичний рум’янець, помада… Прийшов її полковник? Нарешті розсекретився? Клавка з цікавістю озирнулася коридором і звернула увагу на вішалку: на ній прилаштувався кашкет, від якого й линув той загадковий дурманний аромат чоловічого одеколону.

Вона зайшла в кімнату. Там було накрито майже святковий стіл, за ним — окрім Глухеньких — сидів ВІН. Клавка непристойно вирячила очі: не може бути! Ні, це був не «полковник Прохорової», це була її, Клавчина, «судьба»: «орел» і «грудь в орденах»! І вона просто фізично відчула, як «встала її чолка».

— Познайомтеся: це Борис Андрійович Баратинський, наш новий сусід по квартирі, а це Клавдія Дмитрівна Блажкевич, мій особистий секретар і друг.

Клавка від задоволення почервоніла. Від таких слів її самооцінка виросла до неможливості. Бути другом і секретарем (нехай навіть неофіційним) Прохорової — це великий комплімент!

Борис Андрійович піднявся з-за столу (о, це був не просто орел, це був справжній «арьол»!), елегантно кивнув і посміхнувся своєю чарівною посмішкою, відкривши бездоганно білі й рівні зуби.

— А ще вона працює секретаркою у Спілці радянських письменників України, — додала Прохорова кокетливо.

І в цей момент уся галантно-ввічлива постава Баратинського стрепенулась, а в погляді зблиснув азартний вогник. Він подивився на Клавку вже іншими очима — це була відверта, ненаграна цікавість. Його посмішка більше не була формально чарівною. Вона була щиро обворожливою. Так посміхаються чоловіки, коли хочуть сподобатися жінці. Легким порухом руки він відкинув з лоба густе пасмо чорного волосся, що ледь завивалося, продемонструвавши довгі білі пальці.

Цей порух мало не звів Клавку з глузду. Все навколо раптом почало переливатися неймовірними барвами, неначе новорічна ялинка, серцю стало тісно в грудях, воно несамовито рвалося на волю. Долоні змокріли, і Клавка хотіла була непомітно обтерти їх об спідницю, але «непомітно» не вийшло: Борис Андрійович, скосивши очі, простежив за її рухом, це тривало лише півсекунди, проте він встиг усе помітити, та й повз уважний погляд Єлизавети Петрівни не прослизнула ця деталь. Клавка відчула себе так, немов провинилася, тож густо почервоніла, і від того її взяла ще більша досада.

— Сідайте за стіл, Клавочко, — виручила Єлизавета Петрівна, виводячи її зі стану ніяковості.

Клавка нарешті опанувала себе. Сіла, роззирнулася. На столі — хлібина, дві банки тушонки, бляшанка з оселедцем пряного посолу, горілка і знамениті мариновані маслюки Олечки — дружини Глухенького. Пильним оком Клавка визначила, що тушонка — не та, якою Єлизавету Петрівну забезпечує засекречений полковник, а з написом іноземною мовою.

— О, так у вас тут бенкет на всю губу! — весело сказала вона, хоча й не зовсім невимушено. — Піду помию руки!

Вона вискочила в коридор і на мить закрила долонями обличчя.

Серце несамовито гупало, на скроні пульсувала жилка.

«Що зі мною? — подумала вона. — Невже „воно“? Невже кохання? Невже „він“? Невже суджений?»

Клавка кинулась до ванни, включила холодну воду і почала вмиватися, намагаючись охолодити розпашілі щоки. Вона подивилася на себе в дзеркало. Вигляд у неї був не зовсім пристойний — очі блищали, щоки горіли, вуха палали і на лобі було написано великими буквами: «Я закохалася!»

«Ну що ж, — подумала вона, — принаймні немає тієї анемічної блідості, яка робить мене вкрай непривабливою для чоловічої статі».

Кілька разів глибоко зітхнувши на повні груди, Клавка спробувала опанувати себе і набути свого звичайного флегматичного вигляду. В кімнаті зловила на собі два прискіпливі погляди — Єлизавети Петрівни (тривожний) і Бориса Андрійовича (зацікавлений). Клавка примусила себе не робити зайвих рухів руками й акуратно присіла біля Олечки — якраз навпроти гостя.

Єлизавета Петрівна відрізала прямо на столі велику скибку хліба і щедро намастила її тушонкою.

— Бери, це американська. Ти такої ще