Володимир Арєнєв - Правила гри. Частина друга

в ізольованому від зовнішнього світу готелі, чи то це взагалі перестало їх хвилювати. Я ж перебував у ейфорії, котру викликало підтвердження мого психічного здоров’я, і тому не дуже прагнув брати участь у дискусії. Тим більше, що ми нічого не могли змінити.

— Пане Нулкере, з вами все гаразд? — запитав мене Мугід, коли ми спускалися сходами. — Мені здалося, ви вчора нездужали.

Я розсміявся:

— Вам здалося. Все гаразд.

— Що ж, чудово.

До чого усе це? Чого він домагається?

ОПОВІДЬ ТРИНАДЦЯТА

Чого він домагається? Адже очевидно, що ця ущелина обійдеться нам занадто дорого. Тоді — навіщо?..

Данн дивився у спину Співрозмовникові і повторював за ним слова ранкової молитви, але думки його — вперше, мабуть, за багато ранкових молитов Оберігаючому — звертались зовсім не до небес. Швидше, Охтанг розмірковував над їхнім вмістом, якщо можна так називати Бога. За подібну єресь, бути тобі, данне, рабом, але невиголошені слова дуже важко вловити. Хоча іноді здається, що Співрозмовник здатен і на це.

Молитва скінчилася.

У таборі все вже було готове до першої атаки. За ніч солдати відпочили, а інженери зібрали обидві катапульти і навіть виготовили одну балісту. Не підвели й алхіміки. Можна починати.

Він попрямував до свого шатра, де мали зібратися старші офіцери. Після того, як останні слова будуть проголошені, а запевнення — вислухані, — розпочнеться штурм.

Бред не став розводити теревені, і не тому, що не вмів цього робити. У потрібний момент він здатен був запалити словами в солдатах бойових дух, але сьогодні такої необхідності не було.

Данн вислухав кілька гарних новин: вози з харчами та фуражем уже на підході; за ніч снайперам вдалося підстрелити багатенько стерв’ятників, а решта, тільки розвиднілося, збентежені, перебралися північніше, отож трупи під південними вежами потроху почали розкладатися. Це, звичайно, може зашкодити, але менше — хумінам, ніж — півничанам.

— Чудово, — мовив Охтанг, цієї миті він насправді вважав, що справи ідуть чудово. В усякому разі, набагато краще, ніж могли б. — Час починати.

Основним ядром сьогоднішньої атаки мали стати катапульти; саме тому данн так хотів, аби їх зібрали якомога швидше. З їхньою допомогою він сподівався суттєво зменшити склад вежевих гарнізонів і обвалити верхні бойові балкони, на яких стояли балісти півничан — їхні найдалекобійніші машини. Якщо це вдасться, все інше лише справа техніки. Існувала тільки одна проблема, яка могла зашкодити: атакуючих Південно-Східну мала змогу «діставати» ззаду Південно-Західна, і навпаки. Зараз стрільці намагатимуться нейтралізувати загрозу, проводячи обстріл в обох напрямках, хоча це і займе більше часу. Незабаром будуть зроблені додаткові балісти, і тоді півничанам просто не відбитися від двох одночасних атак.

От тільки… як довго це триватиме? І чи не буде запізно. Все ж Оберігаючий не може наполягати на абсолютно безглуздих речах.

/зміщення — сонячний зайчик на стінці шатра/

— Як і слід було очікувати, — пробурмотів пан Хіффлос, Хранитель Південно-Східної Катапульти.

Він обернувся до хлопця, який виконував одночасно обов’язки зв’язкового та джури.

— Де всі?

— Моляться, — скупо відповів хлопець. Його сьогодні вранці побили за недбало загострений меч. Дуже важко жити на світі, коли твій батько працює Хранителем прикордонної вежі і змушений хоч-не-хоч ставитися до тебе більш вимогливо, ніж до решти підлеглих, разом узятих.

— Ну добре, — сказав Хіффлос, — нехай закінчать. Біжи, дочекайся кінця молитви і скажи, аби негайно всі офіцери — до мене.

— Ми вже скінчили, пане, — сказали від дверей, які вели на балкон, де, власне, і стояли Хранитель з джурою.

Укрін почухав свій тонкий довгий ніс і додав:

— Ув-Дайгрейс достатньо турботливий і багатопробачаючий Бог. Коли стає питання про життя та смерть його прибічників, він готовий зачекати з молитвами.

Вільний Клинок наблизився до загорожі й поглянув униз:

— Ну-мо, що тут у нас.

Хлопчині стало смішно: точнісінько так само говорив лікар, коли, ще малий, джура захворів і пан Дулгін приходив зціляти.

— Катапульти, — підсумував Укрін. — Дві катапульти, які точно здатні завдати нам прочуханки. Гадаєте, зможемо їх дістати?

В цей час на балконі з’явився Шеддаль.

— А хіба у нас є ще якийсь вихід? — поцікавилася людина, яка трохи лякала юного джуру і… взагалі, він все-таки другий старегх після Армахога.

— У нас одне завдання — протриматися якнайдовше, — зауважив Укрін.

— Коли надійде підкріплення? — запитав Шеддаля Хіффлос.

Той розвів руками:

— Нічого конкретного, на жаль, сказати не можу. Але, певен, вони не затримаються.

— Хотілося б вірити, — стиха пробурмотів Вільний Клинок, але хлопчик — почув. Він вирішив, що варто було б розказати комусь про це; йому взагалі не подобалася ця людина, але він не знав, з ким можна поділитися своїми спостереженнями і несформованими ще думками. Однолітків у вежі майже не було, тільки діти кашоварів-кухарів, а з ними хіба поговориш про справи державного значення!

Джура тихенько зітхнув і продовжував терпляче стояти, хоча йому дуже хотілося підійти до краєчка балкону і визирнути вниз. Він ще жодного разу не бачив справжніх хумінських катапульт. Коли вони знову приїдуть до Гардгена, буде чим похвалитися сусідським хлопчиськам.

Нарешті дорослі пішли, і Хіффлос — теж, на деякий час забувши про хлопчика. Звичайно, це (джура знав із досвіду) ненадовго, але цілком вистачить, аби поглянути на метальні машини ворогів. Тільки одним оком. Поглянути — і одразу до Хранителя.

Він підскочив до камінної загорожі й, ставши навшпиньки, подивився вниз.

Спочатку серед розкиданих то тут, то там ганчір’яних тюків, хлопчик нічого не помітив. Потім побачив вдалині, за виходом з ущелини, табір хумінів і двох дивовижних жуків, які повзли до веж. Навколо жуків метушилися люди, лунав скрегіт. Так це і є катапульти?!

Придивившись, малий джура вирішив, що вони більш схожі на скорпіонів, у яких замість хвоста до тулуба прикріплена величезна ложка. Щоправда, скорпіони не такі незграбні.

У цей час катапульти зупинилися, і їхні хвости злетіли до небес — стрімко й могутньо. Два величезних м’ячі зі свистом здійнялися у повітря і впали: вежа здригнулася, й біля неї запалало два вогнища. Язики полум’я разом зі шматками м’ячів, які розлетілися від удару, почали осипатися вниз, просто на тюки з ганчір’ям, і хлопчик тільки зараз зрозумів, що це — вбиті хуміни і їхні коні. Трупи горіли, в повітрі засмерділо нестерпно і огидно. Хлопчика вирвало.

— Гей, пане джуро, ви, здається, знайшли не найкращий час та місце, аби спостерігати за тим, що відбувається внизу, — глузливо мовив хтось позаду.

Хлопчик почервонів. Тепер казатимуть, що він блював від вигляду мертвих, і хлопчиська-кухарі будуть дражнитися. А доказ — ось він, на камінній загорожі; йому