Станіслав Лем - Казки роботiв. Кiберiада

у протилежних напрямках, стукаючись лобами під час зустрічей. Доходить до так званих військових конвульсій, історія починає кульгати на розділових знаках. Наприклад, хрональні вбивці вбивають у колисці імператора ворожої держави. Той не виростає, не стає імператором, не отримує перемоги, і таким чином відпадає необхідність удушення його в пелюшках. І тоді він все–таки народжується, виростає, веде переможні війни, тож знову висилають у минуле вбивць – і так без кінця. Ми відкрили вісімсот видів так званого circulus temporalis vitiosus[34] але я думаю, що їх може бути безкінечно багато. Ну а хронозбочення: футурофілія, годинний фетишизм, delectatio temporosa[35], автопедофілія, тобто переслідування розпусними старцями самих себе у дитячому віці, а хроналізм? А демпінговий імпорт досягнень техніки майбутнього, що призводить до криз? А викрадення у часі? Ми виявили, що надто потужні аристократичні групи, які заправляють всією темпоральною стратегією, так розтягують у різні боки сьогодення, так перетягують його хронотракторами на свій бік, що час рветься і між минулим та майбутнім утворюється провал, відома всім Чорна діра! За цими дірками в небі і розпізнається високий розум, Ваша Величносте, я міг би годинами так перераховувати. Від щирого серця не раджу…

– Добре! Ви переконали мене, що оборотний і поділений час – невдячна властивість Творення, – сказав явно роздратований король. – А все ж таки поворухніть мізками. Сміливіше! Подумайте хоча б ось над чим. Нинішній світ веде себе більш–менш індиферентно. Не надто сприяє своїм мешканцям, але й не надто їх гнобить. Ця байдужість легко породжує фрустрацію. Як відомо, холодна байдужість батьків калічить психіку дітей, а байдужий холод Всесвіту – ще в рази більше! Хіба не повинен бути світ уважним, дбайливим, на кожному кроці охороняти своїх мешканців, попереджати кожне їхнє бажання? Одним словом, не вони до нього, а він до них має пристосовуватися! Ну, скажімо, втомлений мандрівник падає зі скельної гряди, бо він послизнувся. У нас він розіб'ється вщент. А в новому світі місце, на яке він має впасти, швиденько розм'якшиться в пух. Мандрівник обтрусить себе – і знову в дорогу. Ну як? – Король навіть засяяв. – Хіба це не чудово? Чому ж ви мовчите?

–Тому що прихильність – річ відносна,– сказав Кляпавцій. – Візьмемо того ж мандрівника. Може, йому життя набридло і він сам кинувся в прірву? Напевно, у цьому випадку камінням слід залишитися твердими? Але це вже має на увазі читання думок.

– Допустимо. А чому б і ні, якщо ми нічим у нашій творчості не обмежені? – відпарирував король.

– Чому б ні? Припустимо, що наш мандрівник несе важливу звістку. Якщо він її донесе, ауриди переможуть бенідів, а якщо не донесе – війну виграють беніди. З погляду ауридів, каміння має розм'якшитися, а за бажанням бенідів має стати ще твердішим. Але це ще не все. Якщо цей мандрівник перейде через гори, він зустріне жінку, яка народить сина. А син потім розцінить вчинок батька як діяння низьке та підле. Він назве його зрадником, бо забув сказати, що мандрівник сам був бенідом. Синове звинувачення так приголомшить усіх, що, оточений загальною зневагою, мандрівник повіситься. Якщо милосердна гілка обламається, він кинеться у воду. Якщо доброзичлива вода викине його на берег, він прийме отруту. І так далі. Як довго дбайливий світ посилюватиме його душевні муки, відстрочуючи його фізичний кінець? Може, краще б він одразу повис? Але якщо так, то чи не краще було б йому зникнути в прірві, не залишивши потомства, ніж повіситись від докорів сина? Я знаю, що забажає заперечити володар: вся справа в тому, чи справді мандрівник був зрадником, і ще в тому, яка сторона заслуговувала на перемогу. Ну, припустимо, що справедлива людина побажала б перемоги бенідам як слабкіше озброєним, але благородним за духом. Тоді те, що мандрівник зрадив своїх та забезпечив перемогу ауридам, погано. Однак справа на цьому не закінчується, бо я переказую не повість, а загальне буття, яке не має кінця. Запанувавши над бенідами, ауриди через сто років, самі того не помічаючи, піддалися впливу переможених. Тоді вони зрозуміли всю непотрібність військового насильства і уклали з бенідами союз рівних з рівними, що приніс благо обом народам. Виходить, що каміння не мало розм'якшуватися. Паралельно можна розглянути, що буде, якщо мандрівник загине. Тоді переможуть беніди. Ця перемога перетворить мирний народ, який заохочує мистецтва, у грубих вояк. Мистецтво занепадає, почнуться завоювання, і через сто років із справедливих людей вийдуть грабіжники, проти яких врешті–решт повстане вся планета. І що ж виходить? Враховуючи такий оборот подій, скелі повинні були все ж таки пом'якшитися, хоча на них й летів зрадник. Оскільки події, про які я говорю, мають отримати подальший хід, то залежно від того, чи дивимося ми на наслідки падіння через п'ять, п'ятдесят чи п'ятсот років, скелі мали б розм'якшуватися, то твердіти. А тому доброзичливий світ повинен, на жаль, остаточно з глузду з'їхати, намагаючись робити речі, взаємно протилежні.

– Значить так? Ну тоді видумайте щось краще, – вже не на жарт розгнівався король Іпполіп. – За цим я вас і викликав! Чому у вас істоти, якими ви заселяєте пробні всесвіти, такі самі, як і ми?

– Його Величність король зволить натякати, що ми займаємося плагіатом? – промовив у відповідь Кляпавцій, стримуючи зростаюче обурення. – Що ж, володар має рацію. Але слід було б Його Величності знати, що робимо ми це не від не нестачі, а від надлишку знання. Спокій, що нічим не обурюється, зберігається тільки в нерозумних спільнотах. Крутяться вони там, як у вулику, не скаржачись на екзистенційну нерівність. Ніяких чвар, жодних шкідливих нововведень, лише гармонія та порядок. Ми не заповнюємо наші світи такою гармонією, бо сам король заперечив би, що ця гармонія від відсутності мізків. Королю потрібні всесвіти, сповнені розуму. Того ж бажає бог знає чому кожен творець. Але розум – це ненаситність, тому що він створює безліч можливостей для діяльності, які часто один одного виключають. Орел у розуму – геніальність, а решка – жахливість, тому що він вільний у собі без кордонів в обидві сторони. Певна річ, високу гармонію розуму можна запрограмувати. Програма, що виявляється підсвідомо, просочує свідомість найвищими прагненнями. Проте всі чомусь відкидають гармонію, тому що вона, бачите, нав'язана, ненатуральна, підроблена, оскільки прийшла вона з перфокарти, а не спонтанно розвинулася. Дух просвітлюється тому, що просвітлюють його потай підсунуті ідеали. А це вже заводна іграшка, невільний розвиток