Вахтанг Степанович Ананян - Полонені Барсової ущелини

— Вставайте, Ашот, Гагік! Вставайте, нас гукають!..

Нічне повітря було таке чисте, що до чутливих вух Арама виразно долинули не тільки цей голос, а й слова нарікань хлопців: «Що таке, Асо, чого ти кричиш?»

Почувши голоси хлопців і ім’я сина, якого він любив понад усе в житті, Арам безсило сів на камінь і заридав… Гарячі сльози капали з очей, текли по обпаленому вітрами і сонцем обличчю цього міцного, як скеля, чоловіка. З серця зсувався важкий тягар, що мучив його протягом довгих тижнів. На душі ставало легко-легко…

А навпроти з скель долинало:

— Тут ми, тут!..

— Допоможіть нам вийти звідси!..

— Хто це прийшов? Хто ти?..

Почув Арам і плач. Голосно ридала дівчина — очевидно, від щастя, як і він, дорослий, загартований життям чоловік.

Мисливець хотів озватися, відповісти, але не міг — голос не слухався його. Тоді Арам схопив рушницю, і один по одному випустив два заряди з своєї двостволки: «думб-думб». Спалахнули два вогники, що вихопились із стальних трубок рушниці.

— Джан! Батько мій, батько!..

Ашот знав ці постріли. Так на полюванні батько кликав сина, коли вони губилися в горах. Це був їхній умовний сигнал.

— Дядьку Арам, дядьку Арам!.. — продзвенів приємний тенорок Гагіка.

— Батьку, батьку!.. — схвильовано кричав Ашот.

А Шушик весь час плакала й плакала.

Вночі в горах кричати не треба. Досить просто чітко й виразно говорити і, коли між тими, що розмовляють, лежить ущелина, а від одного схилу до другого дуже далеко, повітря з ущелини донесе кожне слово, таке воно чисте й спокійне.

— Гей, синку, ви живі?.. Всі?..

— Живі! Живі!.. — на все горло закричав Ашот.

— Говори тихо, так як я!.. Здорові? Хворих нема?

— Здорові, дядечку Арам. Ми тут прямо як на дачі! Повітря чисте, прохолодне, — озвався Гагік.

Арам так гучно розсміявся, що аж у скелях загриміло.

— Гей, хлопче! Ти все такий же жартівник! Ну, як ви?.. Як жили?

— Не видно тебе, батьку, вийди на світло! — попросив Ашот.

Арам піднявся на виступ, освітлений місяцем, і полонені Барсової ущелини побачили могутню постать чоловіка з рушницею в руках.

— Ой, колій ж ти встиг стати таким великим, дядечку Арам? — дивувався Гагік.

Він, звичайно, жартував, адже на фоні неба й орел, який сидить на вершині гори, здається великим-превеликим. Що ж тоді казати про людину!..

Почалася тривала розмова. Схвильовані серця потроху заспокоювались.

— Як моя мама? Як сестрички? — запитала Шушик.

— Мама твоя зараз над твоїм черевиком плаче… Черевика твого знайшли ми в гирлі потоку… Там же знайшли й книжки ваші, і аба Асо… Ну, гаразд. Я зараз до вас прийду.

— Не треба, тату! Стежка засипана снігом! Повертайся в село, а завтра вранці прийдете по нас, — сказав з тривогою в голосі Ашот.

— Іду, йду до тебе, моє ти левенятко! Що мені в селі робити?..

— Стежка покрилась льодом, не йди! — злякано закричав Ашот. — Повертайся додому, заспокой маму, всіх заспокой у селі.

— Це правильно, синку мій. Людина не повинна радіти сама. Чекайте, ми прийдемо завтра!.. Ну, на добраніч, я повернусь.

І Арам пішов так легко, наче його ноги не торкалися землі, наче він летів на хмарах…

Іноді він зупинявся, оглядаючи світ, який розіслався внизу. Мисливець почував себе гордим і сильним, йому здавалось: ніяка сила в світі не зможе його перемогти…

На пагорбі, що височів над селом, Арам зупинився. Гори, які тяглися аж до полів, тут кінчалися, і від підніжжя пагорба стелилася рівнина.

Біля пагорба обривалась і балка, що відходила від гір. Коло її нижнього краю лежало його рідне село. Зараз воно спало. На схилах гір снігу не було, але ущелина й сади були вкриті білою ковдрою.

Арам сів на камінь, подивився вниз на село, потім підвівся і крикнув з усієї сили:

— Ей, айгедзорці! Вставайте! Дітей знайшов!..

Він звів рушницю до неба і повідомив про радісну звістку пострілами з обох стволів.

— Гей, люди! Вставайте, дітей знайшов!..

Розбуджені пострілами, айгедзорці посхоплювались, у хатах засвітились вогні, заскрипіли двері, напіводягнені люди вибігали на вулицю:

— Арам, це Арам! Діти знайшлися! Вставайте! — неслося по селу.

Ще не розвиднілось, коли на природних стінах, що оточили Барсову ущелину, з’явилися люди. У всіх у руках були смолоскипи, і в їхньому світлі рухи людей набували фантастичного вигляду. Тіні розросталися, множились і так химерно рухались по скелях, що полоненим Барсової ущелини, які дивились на них знизу, почало здаватися, ніби там, у горах, іде гарячий бій з ворогами, що обступили середньовічну фортецю.

Це колгоспники звільняли від льоду Диявольську стежку. Десятками товпились люди на скелях, розмахували смолоскипами, і до наших героїв долинали зворушливі слова:

— Діти, діти наші знайшлися! Дорогі наші діти!..

Спека в Араратській долині — така спека, що до полудня повітря стає густим, як туман. Суха мла огортає землю. Все живе тікає від пекучого сонця. Птахи летять у далекі прохолодні краї, а безкрилі ховаються в землі. Гадюки й ті повзуть у гори — «на дачу».

І ось у цю страшенну спеку, коли на небі нема ні хмаринки, з рудих гір, що нависли ліворуч над рівниною, раптом скочується бурхливий каламутний потік.