Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

Навіть за стіл я тебе із собою посадив, — сказав він, власноруч наливаючи йому в кубок вино. — Випиймо з тобою за шлюбне щастя твого брата, пана Матвія Клесінського і твоєї нареченої, панни Орисі, точніше тепер пані Клесінської! Дай Бог їм щасливого сімейного життя й діточок побільше!

Тимофій зблід.

— Що ти сказав? — глухо промовив він, і Ярема із задоволенням на нього подивився.

— Так, твій найдорожчий братик запалав пристрастю до твоєї нареченої. А ти хіба не знав про це? Я, на жаль, не маю честі знати цю гідну панночку, але, певно, вона така красуня, що пан Матвій вирішив за будь-яку ціну оволодіти нею. Навіть тебе, рідного брата, не пожалів! Адже levis est labor omnis amanti[98], — захихотів Ярема. — Заважав ти цій парочці. Нещодавно я отримав вісточку з Волховиць, що він благополучно поєднався matrimonium iustum[99] із прекрасною панночкою відразу ж, як повернувся з перемогою з Пилявців. Ох і пан Матвій — і перемогу здобув, і суперника усунув, і з коханою жінкою одружився! Хоча можу зрозуміти й виправдати його нетерпіння!

Тимофій схопився. Охоронці кинулися до нього, але це було зайве. Тимофій відвернувся від князя, але тому було добре видно, як хлопець важко дихає. Вишневецький піднявся й підійшов до свого бранця, зацікавлено заглянув йому в обличчя — він був невисокого зросту, на голову нижче від свого полоненого, тому вигляд мав досить комічний, заглядаючи збоку. Тимофій був блідим, груди його бурхливо здіймалися, а очі, які дивилися в одну точку, здавалися просто величезними. Однак нічого не ворухнулося в душі князя, коли він дивився на чужі душевні муки, тільки з’явилася радість від того, що він так вдало розпочав нацьковувати Тимофія, наче мисливського пса, на старшого брата.

— Гадаю, панночка зовсім не заперечувала проти цього шлюбу, якщо так охоче, ледве отримавши звісточку про твою смерть, погодилася вийти заміж за твого брата, — промовив Ярема, вирішивши підлити олії у вогонь. — Я розумію, що ти відчуваєш себе двічі зрадженим. Спочатку братом, а потім і нареченою. Ось саме через це я і прагну вчинити справедливо — дарую тобі свободу. Я дам тобі коня, і можеш їхати з Варшави, куди побажаєш.

Тимофій подивився на Вишневецького, і той мимоволі здригнувся від його погляду — стільки болю й муки було в очах хлопця, що він вразив навіть Скаженого Ярему. «Ось чому він мене так довго тримав у себе. Дочекався того моменту, коли Матвій з Орисею одружаться. Що ж, князь незмінний у своїй ницості — він заподіяв мені муку гіршу, ніж якби посадив на палю!» — з презирством до Вишневецького подумав Тимофій.

— Я вдячний тобі, князю, — холодно сказав він, знайшовши сили більше не показувати страждання. — Мені дуже шкода, що я був таким мовчазним за твоїм столом. Але що поробиш, ego сollocutor putidiusculus est![100] Тому дозволь мені покинути твою милість просто зараз.

Вишневецький радо всміхнувся — він досяг своєї мети. «Тепер пан Матвій отримає непоганий сюрприз. Ти неодмінно розрахуєшся зі своїм братиком за себе, а заодно і за мене! А все інше вже неважливо!» — задоволено подумав князь.

— Що ж! Це, звичайно, сумно для мене як для господаря. Але бажання гостя — закон! Однак я внесу свої поправки в це — ти виїдеш завтра удосвіта. Відведіть його в опочивальню! — наказав князь своїм гайдукам.

Залишившись на самоті, Тимофій присів на ліжко й закрив обличчя руками. «Тепер усе зрозуміло! Господи! Якщо ти хочеш покарати, то робиш сліпим та глухим. Ось причина того, чому мене зрадив брат. Матвій покохав Орисю так, що вирішив домогтися її за всяку ціну. А мені це й на гадку не спало! Але чому мені ні Орися, ані хто інший не розповів про це? Усі мовчали! Невже Орися і справді вийшла за нього з доброї волі? Невже й вона зрадила мене? Ні! Не вірю в це! Після того, що між нами було, Орися ніколи так зі мною не вчинила б. Уже одного разу я так думав, і як усе вийшло! Орися ніколи не зрадить мене. Отже, Матвій присилував її! Боже, яким я був сліпим! Адже я сам привіз кохану до нього, а тепер вона мучиться в його руках», — думав нещасний, роздавлений і принижений Тимофій, страждаючи і від правди, що відкрилася йому, і від ревнощів, уявляючи свою милу в обіймах іншого. Він практично не спав цю ніч і шкодував, що кілька сотень миль відділяють його від Волховиць.

На світанку за Тимофієм прийшли слуги, вручили дорогу шаблю — прощальний подарунок Вишневецького, а ще важкий гаманець на дорожні витрати, і вивели на подвір’я. Тут уже стояв кінь — породистий скакун, який робив честь князівській щедрості. Тимофій мовчки скочив на коня й поїхав, навіть не озирнувшись на будинок. А князь Єремія Вишневецький задоволено дивився йому вслід із вікна.

Розділ ХХІХ. 
ВОЛХОВИЦЬКИЙ УПИР

Усякому доводиться розплачуватися

за свої гріхи.

Гай Петроній

Одного дня наприкінці грудня пан Матвій стояв на самоті біля ставка, укритого тонкою скоринкою льоду, та зі смутком дивився на заснулий сад, почорнілий ліс і побілілі околиці. Низьке, похмуре небо робило зимовий пейзаж ще більш похмурим і непривабливим. І так само похмуро було на душі у Клесінського. Після подій минулої осені пан Матвій сильно здав. Той, хто знав його в минулому, жахнувся б, якби побачив чоловіка тепер, — раніше повний сил, владний красень полковник немов постарів в одну мить. Муки туги, совісті та жалю про скоєне зовсім змучили його, перетворили на старого. Клесінський згорбився, дуже посивів, навіть чорні вуса його стали білими, немов сніг.