Станіслав Лем - Соляріс. Едем.

Інженер Координаторові в самісіньке вухо. — Може, їх відстрашить така канонада й вони дадуть нам спокій! Нам потрібно ще щонайменше два дні!

Його обличчя, залите потом, — у башточці було гаряче, як у пічці, — здавалося ртутною маскою.

Коли вони пішли спочивати, автомати знову вийшли нагору й гули аж до ранку, волочачи за собою шланги піщаних помп, гуркотіли плитами склянистої маси; довкола зварювальних апаратів сліпучою й надзвичайно чистою блакиттю виблискував й іскрився дощ; вантажний люк ковтав нові контейнери з уламками — параболічна конструкція зразу ж за кормою ракети повільно росла, тимчасом як вантажний автомат й екскаватор працювали під її черевом, люто вгризаючись у схил пагорба.

Коли люди прокинулися на світанку, частину склянистого будівельного матеріалу було вже використано на кріплення штольні.

— Це була непогана думка, — сказав Координатор, коли всі зібралися в навігаційній; на столі валялися сувої технічних креслень. — Справді-бо: якби ми почали забирати підпори, стеля могла б раптово завалитися під тягарем ракети, і вона не тільки впала б на поверхню, а ще й роздавила б автомати — вони не встигли б вийти з траншеї.

— А чи вистачить нам потім енергії на політ? — запитав Кібернетик уже з порога.

— На десять польотів. Якщо виникне потреба, ми зможемо анігілювати, уламки, які лежать у відстійнику, хоча в цьому, мабуть, не буде потреби. Ми введемо в штольні нагрівальні шланги й зможемо точно регулювати температуру; коли вона досягне точки плавлення склянистої маси, підпори почнуть повільно осідати. Якщо вони плавитимуться надто швидко, ми в будь-яку хвилину зможемо впорснути до штольні порцію рідкого повітря. Таким чином до вечора ми витягнемо ракету з грунту. Ну, а потім зведемо її вертикально…

— Це вже буде наступний етап, — сказав Інженер.

О восьмій годині ранку хмари розійшлися і засяяло сонце. Величезний циліндр корабля, що досі безпорадно стирчав із схилу пагорба, здригнувся. Інженер пильно стежив за цим рухом — з допомогою теодоліта він вимірював повільне опускання корми. Ніс корабля був уже глибоко підкопаний, порожнечу, що утворилася на місці вийнятої глини, заповнив ліс скляних стовпів. Інженер стояв на значній відстані від ракети, майже біля самісінької стіни, — подірявлена рядами отворів, вона нагадувала руїни якогось видутого із скла Колізею.

Люди й дуплекси покинули корабель. У якийсь момент Інженер побачив постать Лікаря, котрий наближався здалеку, обходячи ракету ззаду великою дугою, але це не зафіксувалося в його свідомості — він був надто заполонений спостеріганням за апаратурою. Тягар ракети тримали тепер на собі тільки тонкий шар грунту і системи підпор, що дедалі розм’якали. Вісімнадцять товстенних тросів бігли від кормових муфт до гаків, уплавлених в наймасивніші руїни стіни. Інженер благословив цю стіну — без неї автомати опускали б і зводили ракету принаймні в чотири рази довше.

По всій мережі кабелів, які звивалися в піску, струм плив до нагрівальних труб, покладених у штольні. Її гирло, яке добре було видно зразу ж під тим місцем, де корпус ракети увігнався в схил, слабо диміло. Жовто-сірі хмари ліниво повзли над невисохлим ще після нічного дощу грунтом. Корма ракети опускалася дрібними ривками; коли вона починала осідати трохи різкіше, Інженер зсовував затискач приладу, і тоді з чотирьох шлангів, які вели до штольні, бив потік рідкого повітря й отвір з гуркотом виригав брудно-білі хмари.

Зненацька, коли розпочали чергову фазу розплавлювання склянистого кріплення штольні, весь корпус ракети судорожно затремтів, і, перш ніж Інженер устиг повернути затискач, більш як стометровий циліндр із протяжним стогоном нахилився, корма описала дугу, за долю секунди пролетіла чотири метри; водночас ніс корабля вирвався зі схилу. Викинувши вгору купу піску й мергелю, керамітовий гігант застиг, притиснувши собою кабелі й металеві шланги; один із них тріснув, і з нього з виттям бризнув гейзер конденсованого повітря.

— Лежить! Лежить!!! — закричав Інженер, а коли отямився, то побачив поруч себе Лікаря. — Що? Що? — повторював він, мовби оглухнувши, й ніяк не міг зрозуміти, що той йому говорить.

— Здається, ми вертаємося… додому, — сказав Лікар.

Інженер мовчав.

— Він житиме, — додав Лікар.

— Хто? Про кого ти говориш? А… — Інженер раптом усе зрозумів і, ще раз поглянувши на ракету, переконався, що вона вже лежить, визволена з полону планети. — І що?.. Полетить з нами? — запитав він, рушивши до ракети.

Йому кортіло якомога швидше оглянути носову обшивку.

— Ні, — відповів Лікар.

Він пройшов кілька кроків за Інженером, а тоді, мовби передумавши, зупинився. Похолоднішало — фонтан рідкого газу все ще бив із розчавленої труби. На поверхні корпусу ракети з’явилися дрібні фігурки — одна з них зникла, через кілька хвилин вируючий стовп газу осів, якийсь час іще бризкала піна, від якої крижаніло повітря. Несподівано запала дивовижна тиша. Лікар роззирнувся, мовби здивувавшись, як він сюди потрапив, і повільно рушив уперед.

Ракета стояла вертикально — біла, біліша від осяяних сонцем хмар, серед яких, здавалося, вже плив її далекий загострений вершечок. Минуло три дні тяжкої праці. Все було вже повантажено. Великий параболічний пандус зі зварених уламків стіни, яка мала замкнути людей, тягнувся вздовж схилу пагорба. На висоті вісімдесятьох метрів над поверхнею планети у відкритому люці стояло четверо членів екіпажу. Вони дивилися вниз. Там, на буро-жовтій пласкій поверхні, виднілися дві дрібненькі постаті, одна трохи світліша від другої. Люди дивилися згори, як ті стоять непорушно за кілька десятків метрів від дюзових кілець, що плавно розширювалися, мов велетенські колони.

— Чому вони це йдуть геть? — нетерпляче запитав Фізик. — Ми не зможемо стартувати.

— Вони нікуди не підуть, — сказав Лікар.

— Тобто як? Він не хоче, щоб ми відлітали?

Лікар знав, що. це означає, але мовчав.

Сонце стояло високо. З заходу пливли купчасті хмари. З відкритого люка, наче з вікна стрільчастої вежі, що несподівано виросла посеред пустелі, виднілися південні гори, поголубілі, злиті з хмарами вершини, велика західна пустеля — на сотні кілометрів розкинулися смуги залитих сонцем дюн і фіолетове хутро лісів, які вкривали східні пагорби. Безмежний простір лежав під блакитним небом з маленьким, сліпучим сонцем у зеніті. Мереживним каркасом тяглося внизу кільце стіни — тінь ракети пересувалася по ньому, мов стрілка сонячного годинника титанів, і вже наближалася до двох маленьких постатей.

Раптом зі сходу докотився грім, протяжним свистом відгукнулося повітря, й негаснуче в промінні сонця полум’я блиснуло з чорного купола вибуху.

— Ого! Це щось нове, — сказав Інженер.

Новий удар грому. Виття невидимого снаряда стрімко наближалося, людей накрив конус пекельного свисту, здавалося, що зачепило ніс ракети — за кілька десятків метрів від неї грунт охнув і підстрибнув угору. Люди відчули, як вона захиталася.

— Екіпаж! —