Луї Фердінанд Селін - Подорож на край ночі

його з нами. Висував звичайні в таких випадках аргументи, але зсував акценти, рухався манівцями…

— Фердінане, благаю, не сподівайтеся, буцімто я передумаю! Запевняю, вороття вже немає! Фердінане, ви мені зробите ласку, якщо полишите спроби відмовити мене. Хочете востаннє потішити мене ласкою? Таж у моєму віці, — хіба не так? — покликання озивається не часто… Це правда… Зате воно непоборне!

Такі були його слова, майже останні. Я й переказав їх.

— Любий пане Баритоне, — знову наваживсь урвати я його, — може, ці несподівані вакації, на які ви збираєтеся, стануть, зрештою, лише коротким романтичним епізодом, блаженною розвагою, приємним антрактом у суворому плині вашої напруженої праці? Коли скуштуєте іншого життя — веселішого, не такого нудного й педантичного, як наше, — ми, може, знову вас побачимо — задоволеного мандрівкою, повного нових, несподіваних вражень? І ви знов очолите клініку… горді своїм набутим досвідом… Зрештою, оновлені і, безперечно, вже поблажливіші до сірої одноманітности буднів… Зрештою — постарівши, якщо, пане Баритон, дозволите мені так висловитись…

— Ну й Фердінан, ну й облесник! Таки дібрав способу зачепити мою вимогливу і вразливу чоловічу гордість! Незважаючи ні на втому, ні на все досі пережите, я таки не втратив її! Ні, Фердінане! Всієї вашої вигадливости не досить, щоб розвіяти ті гнітючі почування, які й визначили мою постанову. А втім, Фердінане, мені вже нема коли вагатись. Фердінане, признаюсь: я знесилений! Отупілий! Розбитий! Сорок років розважливого тупцяння доконали мене! Це вже занадто! Що я наміряюсь учинити? Вам кортить довідатись? Що ж, вам, найщирішому другові, який так шляхетно й некорисливо перейнявся мукою знеможеного літнього чоловіка, я можу розповісти… Фердінане, я хочу занапастити свою душу, як ото вбивають перед смертю коростявого собаку, щирого супутника, що засмерджує все навколо! Хочу зостатися сам… мати спокій… бути самим собою.

— Пане Баритоне, дорогий мій, у ваших словах і діях я ніколи не помічав такого глибокого розпачу й такої суворої вимогливости, що їх ви раптом мені розкрили! Я приголомшений! Навпаки, ваші щоденні зауваги й досі видаються мені напрочуд доречними… Усі ваші ідеї дотепні й плідні… Ваші методи лікування обгрунтовані й послідовні. Я б марно намагався пригадати хоч один ваш учинок, який свідчив би про зневіру й знемогу… По правді, такого я й близько не бачив…

Проте вперше, відколи я знав Баритона, його не втішили мої компліменти. Він навіть лагідно переконував припинити такі гойні вихваляння.

— Фердінане, любий, благаю вас… Звичайно, ці найвищі свідчення вашої приязні звеселяють — і то вкрай непослідовно для мене — останні хвилини мого перебування тут, але всі ваші благання негодні навіть злагіднити спогади про минувшину, яка мене пригнічує і яка відчувається тут усюди. Я хочу будь-що — ви чуєте? — і байдуже, за яких обставин, піти звідси.

— Пане Баритоне, а клініка, що з нею буде? Про це ви подумали?

— Звичайно, Фердінане, подумав: її очолите ви на ввесь той час, поки мене не буде! Хіба у вас не склалося чудових взаємин з нашою клієнтурою? Тож, побачивши вас на чолі клініки, ніхто не здивується… Побачите, Фердінане, все буде гаразд! А Парапен, мовчун, опікуватиметься апаратами, приладами й лабораторією. Це він знає! Отож розподіл цілком розумний. А втім, я вже не вірю, що моя присутність необхідна. В цьому аспекті, друже, я, як ви бачите, змінився.

Баритона й справді було годі впізнати.

— Пане Баритоне, а ви не боїтеся, що ваш від'їзд породить лихі чутки серед наших конкурентів? З Пасі, наприклад? З Монтро. З Ґарган-Ліврі. Та й решти. Усіх, що шпигують за нами. Тих невтомно лихих колег. Як вони витлумачать ваше шляхетне добровільне заслання? Що скажуть? Утеча? Хіба я знаю… Витівка? Слабкість? Поразка? Га?..

Така можливість, безперечно, й давніше не раз спонукала Баритона тяжко замислитись. Він і тепер, почувши мої слова, занепокоївся і зблід.

На його доньку Еме, те невинне створіння, після батькової втечі чекала жорстока доля. Він доручив її опіку якійсь своїй провінційній родичці, власне, чужій, незнайомій жінці. Отож, коли справи приватні залагоджено, мені й Парапенові зосталося тільки якнайревніше дбати про Баритонове добро та інтереси. Хай щастить кораблеві без капітана!

Після такої довірчої розмови я міг, як мені здавалося, сподіватись, що начальник скаже мені, куди він вирішив податись.

— До Англії, Фердінане! — відповів він не загнувшись.

Як на мене, важко було озвичаїтися з тим тягарем, що так несподівано нам діставсь, але годилося якнайшвидше пристосуватись до нового повороту долі.

Другого дня ми з Парапеном допомогли Баритонові скласти речі. Паспорт з усіма дрібно змережаними сторінками та візами трохи вразив його. Досі Баритон не мав паспорта, а тепер йому раптом заманулося придбати ще кілька „запасних“. Ми насилу йому розтлумачили, що це неможливо.

Востаннє Баритон зашпортався на проблемі, які комірці брати в подорож, — м'які чи тверді, — і скільки кожного виду. Ця проблема, не мавши задовільного розв'язку, гнітила й нас аж до його від'їзду. Втрьох ми ледве встигли заскочити в останній трамвай до Парижа. Баритон узяв тільки легеньку валізу, прагнучи всюди й за будь-яких обставин бути нескутим.

На пероні Баритона здивувала височінь підніжок вагонів міжнародного потяга. Він одразу й не зважився ступати на ті величні східці. Знітивсь перед вагоном, немов на порозі храму. Ми трохи підсадили його. З цього приводу Баритон, уже зіп'явшись на другу сходинку, всміхнувся й зронив останнє практичне зауваження: „Що ж, як перше, тоне ліпше!“

Ми простягли йому руки. Час рушати. Пролунав свисток, точно за розкладом розпачливо загриміло, забрязкало залізяччя, порушивши прощальну врочистість. „До побачення, діти мої!“ — встиг проказати Баритон…

Біла рука, пронизуючи дим, гуркіт і темряву, над рейками махала нам серед ночі, даленіючи…

З одного боку, ми й не шкодували, проте, як не стало Баритона, в клініці відчувалася страшенна порожнеча.

Передусім нас, так би мовити, всупереч власній волі засмучувала сама неприродність того від'їзду. Що ж нам іще судилося після такого тяжкого удару долі?

Але ми не мали часу ні на пошуки відповіді, ні навіть на те, щоб нудитись. Не минуло й кількох днів після проводів Баритона, як до мене в кабінет — особисто до мене — прийшов відвідувач. Абат Пропет.

Ото вже я розповів йому новин! І яких! Розповів і про незабутній Баритонів від'їзд до північних країв, коли він усе покинув на наші руки! Протіст попервах не йняв віри, а як збагнув геть усе, побачив у тій зміні становища тільки вигоду, якою я можу скористатись. „Любий докторе, як на мене, така довіра головного лікаря — це ваш неабиякий