Віккі - Східна троянда. Таємниці королівство, Віккі

Зоя з Данілом завмерли, уважно слухаючи слова принца Хуссейна. Він говорив впевнено й холодно — їм слід відмовитися від Руслана.

— Він із королівської родини, — пояснив Хуссейн. — Йому належить одружитися з багатою дівчиною або принцесою. Ви марно сподіваєтесь на Руслана.

Зоя кинула короткий погляд на Дениса.

— Але ж… він любить Катю, — спробувала заперечити вона.

Хуссейн лише усміхнувся.

— Я добре знаю Руслана і його сестру, принцесу Вікторію. Його місце — серед королівської сім’ї, а я зобов’язаний захищати її честь.

Он подивився на них знизу догори, ніби вирішив, що вмовляння тут зайві.

— Ви повинні сказати Каті правду. Вона не повинна марно сподіватися на Руслана.

З цими словами він вийшов, а слуги мовчки пішли слідом.

Зоя відступила на крок, відчувши, як похитнувся світ. Її ноги підкосилися, але Даніл встиг підхопити її. Він швидко налив води, а потім дав їй валеріану.

— Це… не може бути правдою, — прошептала вона.

Даніл стиснув її руку.

— Руслан приховував своє походження, а ми так безтурботно дозволили Каті бути з ним.

Він підняв голову, обмінявшись із дружиною поглядом.

— Ми повинні поговорити з нею. Вона не повинна робити помилку.

Адже правда була очевидною — Руслан, як принц, повинен одружитися з багатою нареченою або принцесою. А Катя всього лиш проста дівчина. Вони повинні її захистити.

Завдяки принцу Хуссейну вони нарешті дізналися всю правду про Руслана.

Катар, Доха

Наступного дня адвокатеса Те Йон, вбрана у вишуканий корейський костюм, прямувала до палацу Аль-Шаф на зустріч з еміром. Вона неодноразово бувала там і завжди захоплювалася його величчю, багатством та справедливістю.

Емір Ібрагім запросив її особисто, щоб висловити подяку за її роботу на благо народу в Аль-Захірі. Це місце було йому близьким — він згадував, як у юності відвідував ці землі, прагнучи краще зрозуміти простих людей. Те саме зараз робив його син, принц Руслан.

Ці слова здивували Те Йон. Вона замислилася, чи розповів Руслан батькові правду про свої справи та місце перебування.

Емір Ібрагім запропонував їй щедру винагороду, але вона ввічливо відмовилася, щиро подякувавши за те, що він цінує її працю. Емір добре знав її чоловіка і запропонував йому можливість розвинути бізнес у Досі, пов’язаний із вирощуванням алое.

Те Йон схилила голову в знак поваги.

— Я неодмінно передам ваші слова своєму чоловікові, — промовила вона з вдячністю.

Втім, емір Ібрагім вирішив зробити їй особливий подарунок — на знак їхньої дружби він підніс їй червоний алмаз, надзвичайно цінний у королівській родині. Те Йон вагалася, але зрештою прийняла цей дарунок як символ поваги та пам’ять про емірську вдячність.

Вона покинула палац, сповнена похвали від Ібрагіма, але думки її не полишали. Можливо, принц Руслан марно приховує своє життя від сім’ї? Вона повинна поговорити з ним і розповісти, де була та що дізналася.

Коли Те Йон, виходячи з палацу, почула здалеку звучання східної музики, вона подумала, що це свято королівської родини. Насправді ж це була церемонія для наложниці— у палац прибувала нова наложниця, яку мали урочисто та гучно привітати, немов на весіллі.

Раптом у Те Йон серце мало не вистрибнуло з грудей, коли вона побачила величну постать у корейському ханбоку із золотими візерунками. У її волоссі виблискувала золота шпилька, прикрашена червоними алмазами та квіткою дракона— символом високого статусу наложниці еміра.

Це була Юн Мі, четверта наложниця еміра Ібрагіма, яку він взяв до палацу завдяки впливу її батька-губернатора.

Юн Мі велично прямувала, тримаючи свій довгий ханбок із золотим орнаментом, щоб привітати нову наложницю. Поруч із нею йшли служниця та охоронець.

Те Йон глибоко вклонилася їй, як шанованій господині, що жила у палаці серед королівської родини. Але раптом її пройняв холодний спогад— Юн Мі була її колишньою пані, яка служила при дворі під іншим ім'ям.

Свого часу Юн Мі поводилася з Те Йон жорстоко, змушуючи її терпіти несправедливість. Зрештою, Те Йон була змушена втекти разом із батьком, приховуючи свою особистість.

А тепер вона майже зіткнулася зі своїм минулим…

Раптом Юн Мі краєм ока помітила знайому постать. Її погляд зупинився на Те Йон, яка схилилася в поклоні, і серце забилося швидше. Вона впізнала її—це була Су Ген, служниця, яка колись працювала у її батька.

Юн Мі різко зупинилася й жестом наказала служниці та охоронцю припинити рух. Те Йон уже збиралася йти, коли позаду пролунав владний голос:

— Ей, ти!

Те Йон завмерла. Юн Мі велично наближалася до неї, з кожним кроком розглядаючи її обличчя.

— Ну що, Су Ген, добре влаштувалася? — її голос звучав насмішкувато. — Ти пам’ятаєш мене?

Те Йон змусила себе зберегти спокій. Вона не могла дозволити страху видати її.

— Вибачте, ми знайомі? — промовила вона холодно, стримуючи хвилювання.

Але Юн Мі не збиралася відступати.

— Не прикидайся! Ти ж Су Ген, моя служниця, яка втекла разом зі своїм батьком. І ось я нарешті тебе знайшла!

Те Йон не зрушила з місця, її погляд залишався спокійним.

— Вибачте, ви помиляєтесь. Я—Те Йон, а не Су Ген.

Юн Мі знову вдивилася в її обличчя. Її впевненість змусила її засумніватися, але схожість була занадто разючою.

— Досить! — наказала вона служниці. — Скажи, це вона?

Служниця поглянула на Те Йон і тихо відповіла:

— Ні, ваша світлість.

Юн Мі на мить задумалася, її сумніви не зникли, але вона вирішила поки що відступити.

— Гаразд.

З цими словами вона розвернулася і велично попрямувала геть.

Те Йон швидко пішла в протилежному напрямку. Її дихання стало нерівним, серце шалено билося. Вона ледь уникнула викриття.

Але страх не відступав. Юн Мі не забуде цю зустріч. І вона зробить усе, щоб довести—Те Йон і є Су Ген.