Джо Аберкромбі - На лезі клинка

class="p1">Зсередини не вирвався ні затхлий вітер, ані запах гнилі чи цвілі. Не було жодного сліду безміру проминулих років — лише подув холодного, сухого повітря.

«І все ж відчуття таке, ніби відкрив труну».

Стояла тиша, тільки вітер торкався темних каменів, і тільки хрипіло у пересохлому горлі Ґлокти, і тільки далеко внизу плюскотіла вода. Неземний жах минув. Дивлячись у відкритий прохід, він відчував лише тривогу.

«Але не більшу, ніж під час очікування перед кабінетом архілектора».

Баяз розвернувся, усміхаючись.

— Від того часу, коли я опечатав цю будівлю, минуло багато років, але за весь той довгий час жодна людина не перетнула цей поріг. Вам трьом випала велика честь.

Ґлокта не відчував великої честі. Він відчував нудоту.

— Всередині чекають небезпеки. Нічого не торкайтеся і йдіть тільки туди, куди йду я. Не відставайте, бо шляхи можуть мінятися.

— Можуть мінятися? — запитав Ґлокта. — Це як?

Старий стенув плечима.

— Я лише воротар, — сказав він, ховаючи під сорочку ключ на ланцюжку, — а не архітектор.

І він ступив у пітьму.

Джезаль почувався кепсько, дуже кепсько. Справа була не лише в огидній нудоті, яку невідь-як викликали літери на дверях, було ще щось. Несподіваний наплив потрясіння та відрази, наче ти схопив чашку і п’єш, гадаючи, що то вода, а виявляється, що там щось інше. Наприклад, сеча. Такий самий відворотний подив, тільки розтягнутий на хвилини, години. Те, що він вважав дурістю або старими байками, раптом постало перед його очима як беззаперечні факти. Світ, порівняно з учорашнім днем, став іншим, дивовижнішим і тривожнішим, і Джезаль би з радістю повернув усе так, як було.

Він не розумів, навіщо його сюди взяли. Джезаль погано знався на історії. Канедіас, Джувенс, навіть Баяз були для нього іменами із запилених книжок, які він чув ще у дитинстві, але й навіть тоді вони його не цікавили. Йому просто не пощастило, не пощастило і все. Він переміг на Турнірі, і ось тепер йому доводиться блукати по якійсь дивній вежі. Нічого особливого. Просто дивна стара вежа.

— Вітаю, — сказав Баяз, — у Будинку Творця.

Джезаль звів очі, і його щелепа відвисла. Слово «будинок» майже не передавало безміру тьмавого простору, в якому вони опинились. Тут легко могла поміститися ціла будівля Осередку лордів і ще б залишилося місце. Стіни були зведені з грубого, необробленого каменю, який, здавалося, абияк покидали один на одного без розчину, проте вони здіймалися у безкінечну височінь. Високо над центром зали було щось підвішене. Щось величезне і вражаюче.

Джезалю пригадались інструменти навігаторів, зображені у надвеликому масштабі. Це була система гігантських металевих кругів, що виблискували у тьмяному світлі, вишикувані одне за одним, а поміж них, усередині і навколо висіли інші, менші круги. Їх було, мабуть, сотні, на кожному були викарбувані позначки: чи то письмо, чи то звичайні подряпини. Посередині висіла велика чорна куля.

Баяз уже ступив у величезний круг на підлозі, вкритий вигадливими лініями, зроблений із блискучого металу в темному камені, а його кроки лунко відлунювали високо вгорі. Джезаль обережно рушив услід. Було щось моторошне, щось запаморочливе у ходьбі по такому велетенському просторі.

— Це Міддерланд, — мовив Баяз.

— Що?

Старий показав униз. Звивисті лінії металу почали набувати сенсу. Узбережжя, гори, річки, суша і море. Обрис Міддерланду, чітко закарбований у пам’яті Джезаля з сотні мап, простягався в нього під ногами.

— Все Земне коло. — Баяз махнув в інший бік незмірної підлоги. — У тій стороні — Енґлія, а за нею Північ. Там Гуркул. Он Старикланд і Стара Імперія, а ось тут Міста-держави Штирії, за якими Сулджук і далекий Тонд. Канедіас зауважив, що землі вивченого Світу утворюють круг, центром якого є цей Будинок, а його зовнішня межа проходить через острів Шабуліан далеко на заході, за Старою Імперією.

— Край світу, — пробурмотів північанин, розмірено киваючи про себе.

— Це ж яку треба мати пиху, — пирхнув Ґлокта, — щоб вважати свій дім центром всього сущого.

— Хе! — Баяз роззирався широченною залою. — Творцю ніколи не бракувало пихи. Як і його братам.

Джезаль безглуздо втупився вгору. Висота кімнати була навіть більшою за ширину, а стеля, якщо така взагалі існувала, губилася у мороці. Двадцятьма кроками вище вздовж грубих кам’яних стін тягнулося залізне поруччя — мабуть, там був балкон. Над ним виднілось ще одне, а далі інші, ледь видимі у напівтемряві. На самому верху висів дивний прилад.

Раптом Джезаль здригнувся. Він рухався! Все рухалось! Повільно, плавно, тихо круги рухались, крутились, оберталися одне навколо одного. Він не уявляв, що ними керувало. Мабуть, їх запустив ключ, яким відкрили замок… чи, може, вони оберталися всі ці роки?

Голова Джезаля пішла обертом. Тепер, здавалося, весь механізм крутиться, обертається, все швидше і швидше, разом із балконами, що рухалися в протилежні сторони. Задерта голова тільки погіршувала відчуття дезорієнтації, тож Джезаль опустив втомлені очі на підлогу, на карту Міддерланду під ногами. Йому перехопило подих. Це було ще гірше! Тепер здавалося, що крутиться сама підлога! Ціла зала оберталася навколо нього! Всі виходи виглядали однаково — їх було з десяток, а то й більше. Він уже не знав, через який вони увійшли. Джезаль відчув наплив страшної паніки. Не рухалася лише далека чорна сфера в центрі приладу. Джезаль відчайдушно сфокусував на ній сльозливі очі і змусив себе рівно дихати.

Паніка відступила. Велетенська зала знову знерухоміла — ну, майже. Круги досі рухалися, майже непомітно, дюйм за дюймом просуваючись вперед. Він зглитнув слину, втягнув голову в плечі і поспішив за іншими, дивлячись униз.

— Не туди! — раптом заревів Баяз.

Його голос пролунав як вибух у цілковитій тиші, тисячократно підсилений луною у цій неосяжній споруді.

— Не туди!

— Не туди!

Джезаль відстрибнув назад. Прохід, як і тьмяна зала за ним, виглядав ідентичним до того, куди прямувала решта, але тепер він помітив, що вони знаходилися справа від нього. Якимось чином його розвернуло.

— Я ж казав іти тільки туди, куди йду я! — прошипів старий.

— Не туди.

— Не туди.

— Вибачте, — промовив, затинаючись, Джезаль, чий голос звучав жалюгідно і тихо у безмірному просторі, — я подумав… просто воно все виглядає однаково!

Баяз по-дружньому поклав йому руку на плече і м’яко повів за собою.

— Я не хотів налякати тебе, мій друже, але було би дуже прикро, якби такий талант покинув нас так рано.

Джезаль зглитнув слину і втупився у темний коридор, гадаючи, що могло піджидати там на нього. Його уява запропонувала доволі багато неприємних варіантів.

Коли він відвертався, луна все ще шепотіла до нього.

— …не туди, не туди, не туди…