Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

Він не почув від неї нічого більше. Лежали в тіні, яку відкидав мур, а коли сонце опинилося в зеніті, дівчина звідкись витягнула шматок полотна й натягнула примітивну заслону. До вечора лишалося ще кілька годин.

Це було найгірше, що могло статися. Лежання. Коли йшли, він зосереджувався на шляху, коли розмовляли — на тому, що вона казала, коли копали в пошуках води чи криївки — на виконанні роботи. До цього часу після нічних мандрів він завжди був такий зморений, що засинав одразу, а просинався лише ввечері. Але зараз сон не надходив. Цей мур… річка, яка плине пустелею… духи, ув’язнені в наповненому скам’янілим намулом підвалі… Його народ, його колишній народ також не знав усього. Вони прибули на цю землю за кілька років після завершення Великих Воєн, коли гори, витягнуті Лааль Сіроволосою, вже стояли понад століття, а пустеля встигла пожерти родючу долину. Як будь-яке плем’я, вони збирали насамперед те, що стосувалося власної історії, чужі нещастя та трагедії з’являлися в їхніх розповідях лише інколи, та й тільки якщо були якось пов’язані з їхньою власною долею. Скількох речей вони не знали? Скільки речей було перебрехано через незнання чи навмисно? Гаруді дав їм Закони майже за тисячу років після Війни, коли історію вже почали забувати. Казали, що Відаючі сягнули глибоко в пам’ять народу, щоб віднайти її істинний образ. Але… вони нічого не казали про пшеницю, яка росла там, де тепер царює пісок. Непорушне лежання, вітер та звук власних думок у голові було найгіршим, що могло зараз відбуватися.

Вона назвала його скорпіоном, убивцею, який не вміє програвати, який не вміє здаватися. У тому місці, до якого він колись належав, таких воїнів цінували. Тих, хто б’ється до останнього подиху, хто в мить смерті кидається на горлянку ворога, щоб учепитися в неї зубами. Але для неї було важливим не це, він знав, відчував, що вона зазирнула в його душу глибше, ніж хтось раніше.

Тоді, коли вона проглядала його спогади, коли витягала їх нагору, як скривавлений одяг, який він ховав, стидаючись, немов докази вбивства. Вона оцінила його й вирішила, що він стане для неї вбивати. Дала йому нові мечі, щоб міг робити це краще. Дала йому нове ім’я, єдине, яке він заслужив, детермінуючи його призначення та окреслюючи сутність. Керу’вельн. Той, Хто Носить Мечі.

Мабуть, він задрімав, бо коли відкрив очі, сонце вже заходило.

Він устав. Вона вже не спала, сиділа на мурі й дивилась на вогнисте коло, яке поволі глитав виднокрай. У повітрі все ще відчувався жар дня, а кам’яна конструкція напевне була розжарена, як пічка, але дівчині, схоже, це не перешкоджало. Він потягнувся, ворухнув плечима. Вона відвела погляд від сонця й глянула на нього з напруженою увагою.

— Завтра ми встанемо до бою, — сказала раптом. — Ти і я. Можливо, там будуть й інші, але в тому бою лише від нас щось залежатиме.

— Куди ми йдемо?

— У мене є борг. Дехто дуже мені допоміг одного разу, а я тоді ледь не померла і майже збожеволіла. Мої вороги наближаються до цієї особи.

— Хочеш, щоб ми її врятували?

Вона кивнула.

— Або ж убили, якщо з’явимося запізно.

* * *

Вона прийшла до неї весела, готова розповідати, як вони із Цевеною підглядали за хлопцями, які купалися в річці. Перш ніж устигла відкрити рота — трапилося.

— Я мушу піти.

Дівчина виглядала дивно. Її очі були як тарілки, губи тремтіли, руки вона стискала так, що було майже чутно, як хрустять кістки.

— Чому?

Не дочекавшись відповіді, Неалла підійшла до Канайонесс, схопила її за руку і струснула. Тепер вона була значно худішою та легшою за подругу, але гнів і розчарування додали їй сил. Трусила тою, як ганчірковою лялькою.

— Чому тепер?

— Не… не можу тобі сказати. Мушу тікати, вони прий… прийдуть по мене.

— Ні, це неправда, ніхто сюди не прийде. Ніхто не знає, що ти тут. Я… Завтра буде три місяці відтоді, як я тебе знайшла. Завтра мені виповниться десять років. Мама має подарувати мені нову сукню, тато — намисто, я хо… хотіла… зробити тобі сюрприз, хотіла, щоб ти побачила мене в новій сукні, хотіла принести тобі сма… смачний пиріжок…

Щось гаряче капнуло на її долоню. Вона підвела голову. Канайонесс плакала, вперше відтоді, як вони зустрілися.

— Ти не відчуваєш? — запитала тихо. — Щось надходить, пробивається… У тебе не болить голова, живіт? Не погіршується зір?

— У мене болить голова, в мами — також, але вона говорить, що це на зміну погоди. Наближається гроза, дурненька! Залишися, не йди!

— Чому?

— Що — «чому»?

— Чому я маю залишитися?

Вона стенула плечима. Як про це сказати? Як сказати, що в неї ніколи не було старшої сестри, лише п’ятеро братів, яких вона любить, але ж вони дурники, схожі на ватагу п’яних цуценят.

— Бо… бо мені буде смутно.

Ох, це пробудження — як крижана бурулька, увіткнута в груди. Смуток.

* * *

— Чому тут? Чому ви не дослідите руїни села?

— Ми дослідили. Там мало що залишилося, навіть дерева в садах викорчували і спалили. Колодязі засипані, рівчаки — також. Кожну хату, стайню, сарай зрівняли із землею, а фундаменти переорали. Хтось постарався, щоб від села не лишилося навіть і сліду. За п’ять, найбільше — десять років там усе заросте лісом, і навіть пам’ять про Ґлеввен-Он зникне. А ще ми привели туди ясновидців. Двоє збожеволіли, один — убив себе. Жрець Великої Матері, якого ми попросили благословити цю місцевість, утратив зір. Моїх людей там навідували кошмари, після яких вони боялися засинати. Аспектована Сила там настільки деформована, що лише найбільші майстри насміляться відкрити розум, щоб накласти в тому місці якісь чари, — Вельґеріс нахилився, наповнив бокал і клацнув виделками та ножами, переставивши кілька начинь. — Це не була звичайна атака найманців. Нехай навіть у лавах напасників було кілька архімагів, вони не зуміли б зробити щось таке із селом. Воно не було змінене звичайним чином — воно було деформоване. У жодному царстві відомого нам світу я не зустрічав навіть легенд про когось, хто володів би такою Силою. Окрім богів, вочевидь.

Ґентрель широко всміхнувся, цього разу не намагаючись натягнути маску сонного дурня. Ця усмішка була злостивою, розумною і — як на нього — щирою.

— Якщо якийсь бог вирішив знову зійти поміж смертних, то чому світ досі не тремтить у своїх основах?

— Може, тому що боги все ще