Леся Холодюк - Браслет із знаком лева

А на дхоу саме завершувалися приготування до відплиття. Маас і Фатухелу завантажували судно необхідними запасами їжі та води, Ліан не відходив від мотора. Про всяк випадок на прізвища Майкла та Марти забронювали два квитки на вечірній авіарейс до Рима.

… У млосному, задушливому од спеки повітрі два постріли видалися вибухами. Майкл жахнувся, рвучко відчинив хвіртку і вже хотів летіти до будинку, коли побачив, як з-за розлогого куща з’явилася Марта у супроводі служниці.

Марта бігти вже не мала сили. Стара арабка ледве тягла за собою бліду вагітну жінку. Вона важко дихала і кожен крок давався з величезним болем. Обіймаючи руками живіт, нічого не бачила перед собою, ступала туди, куди вела Мануса.

Стрепенулася, коли відчула руки Майкла, його вуста, його голос, його запах. Але всеохоплюючий біль розбурханого плоду не дав можливості зронити жодного слова, він уже не знаходив собі місця, просився назовні.

Марта знову обхопила руками живіт і пронизливо закричала. Майкл підхопив її на руки і поніс до човна.

— О, Аллах, у неї почалися перейми!

Бентежний вигук служниці лише підстьобнув Майкла. Не відчував, як глибоко грузли у піску ноги, німо корився жінці, яка тримала його за плечі і показувала, куди йти. Не міг відірвати очей від дорогого обличчя.

— Жінко, ти теж з ними? — грізно став перед човном бедуїн. — Наказано взяти двох. Ти зайва. Йди геть!

— Я свою дитину без догляду не залишу, — відіпхнула Мануса чоловіка. — Відступися, немає часу з тобою сваритися.

— Як ти смієш так зі мною говорити, жінко! — змінився на обличчі бедуїн.

Та Мануса не зважала на гнівну реакцію і першою ступила у човен.

— Сюди поклади її, Майкле. Тут затишніше.

Бедуїн булькнув щось гортанно, але перечити не став. Так ніхто від нього і не почув більше жодного слова.

Коли Даві добіг до хвіртки, погляд вловив лише окраєць моторки, яка неслася до західної частини міста. Там розташовувався міжнародне летовище. Саме це збило Даві з пантелику і направило у подальших пошуках по неправильному шляху, завчасно передбаченому Камінскі. Елтон таки догравав свою останню п’єсу…

Потім Майкл переніс Марту на дхоу.

— На, тримай у роті і шматуй, як знову почнуться перейми. Але не кричи, бо почують нишпорки Даві.

Мануса нахилилася до Марти і простягла їй носову хустину.

Стара жінка спеціально прошепотіла ненависне Марті ім’я, бо знала, що сама згадка про нього змусить молоду жінку мужньо зносити усі муки.

— Дозвольте, дозвольте, — поспішив до Марти лікар Маас.

— Здається, о ні, у вас уже відійшли води!

Марта не могла нічого говорити, лише стогнала і не відпускала Майклової руки, не зводила з нього наповнених слізьми очей. Від болю була на грані безпам’ятства, але страшніше за все буравила думка про те, що раптом зникне її Майкл. Тому вона не закричить. О, ні! Бо зникне її душа, любов, віра, яка дала мужність дочекатися.

Саме на той час летовище було перекрите за особистим наказом Ель Даві. До того ж, надійшла інформація, що увечері рейсом до Рима відлітає Майкл Харріс і Марта Квитко. Це і був фінал останньої п’єси Елтона Камінскі. Детектив прорахував і забезпечив вільний вихід дхоу в океан.

Все-таки, я його десь бачив і раніше, — знову Майкл надибав на неспокійний, ниючий пеньок пам’яті, коли згадав про ірландця.

Тепер молодий чоловік не просто згадував, а подумки переповідав пережите, бо віднині має найдорожчого співрозмовника — сина. Це ж йому щойно розповів, що накопичилося на душі, — і стало легше. На все відтепер дивився, як на чорно-білий фільм, бачив себе зі сторони якогось мудрого чоловіка, у котрого з’явилися нотки напутливого тону і роздратування перед безпомічністю і безпорадністю дитинства.

Відразу не міг збагнути, як то могло статися, що тепер сам спостерігає за собою і може дати поради тим, хто набагато менший і слабший за нього. Овва!

Тільки ж тепер, як би сказати краще, він чув власний напутній тон… І що б то це означало?

Кинь, Майкле, тоді ти просто боявся, що розлючений батько пройдеться по тобі гумовою палицею. Пригадуєш, саме так сталося тоді, коли ти відмовився йти спати у свою кімнату і притулився до матері, шукаючи захисту від здоровенного павука, якого приніс до школи у слоїку з-під майонеза синок окружного прокурора Рейлона і спеціально випустив на твій стіл, щоб прикольнутися на уроці. А ти ненароком, навіть не помітивши кошлату гидоту, торкнувся його і тільки тоді побачив, як чорні лапки павука швидко-швидко побігли під рукав сорочки. Ти ж тоді заверещав на все горло і трусонув рукою так, що павук вилетів звідти і гепнувся просто перед носом синочка прокурора, котрий мало не помочився, так висмикував ногами від сміху. Він таки упіймав чорну набундючену кульку скрученого павука, а ти вхопив слоїк і луснув ним у чоло Рейлона-молодшого.

Слоїк розлетівся на дрібні скалки, а обличчя прокурорського нащадка заюшилося кров’ю. Тепер прийшла його черга заверещати, він увесь почервонів і геть став схожим на пластикове упакування кетчупа, з якого витиснули трохи соусу.

А ти, Майкле, став білим як крейда, котрою вчителька писала на дошці формулу азотної кислоти. Пригадуєш, НNO3? І тобі здавалося, що її біла пара загортає тебе у тугий жмуток і ховає у пробірку, з якої щойно пішла азотна пара. І ти захлинувся…

Потім каретка швидкої допомоги привезла тебе додому, уже нашпигованого заспокійливим, од чого тебе знудило, бо над усе ти боявся, що коли заснеш, величезний чорний павук заповзе під ковдру, і тому пішов спати до мами.

Рейлонду-молодшому перебинтували голову. Лікар, що потім оглядав його, сказав, що він одержав добру гулю з