Василь Павлович Січевський - Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

доля вчинила з ним жорстокий жарт і все це тепер не для нього. Зате Альвінгу відводилася роль покровителя, опікуна, охоронця її жіночої цноти і гідності. Цим він теж був задоволений. І коли вже становище коменданта давало особливі права, збирався скористатися з них і захистити Інгрід від чоловічої грубості.

Ні, сам Грегеріс не думав про таку красуню. Сподіватися на те, що красива жінка візьме на себе важкий хрест і понесе його разом з ним через усе життя, надії марні. Побачивши Інгрід, він подумав про ту, котру доля все ж виділить йому, ту, з якою доведеться доживати віку, коли, звичайно, пощастить.

А цьому хлопцю, молодшому Уллу, брату Людвіга, здається, таки поталанило. По-перше, його поранення, яким не є важким, а все ж обійдеться без ампутацій, а по-друге, йому дарує свою увагу така дівчина. Він, звичайно, робить вигляд, що нічого між ними немає, та Альвінга не проведеш. Дуже уважна вона до цього Ролфа. До всіх, звичайно, уважна, але до нього особливо. А за які такі достоїнства — сказати важко. Коли б вона так до старшого, до Людвіга, було б зрозуміло. Хлопець видний, саженні плечі, а цей замірок — здихляк та й годі. Проте не знаючи людини, бережись судити про неї лише за зовнішнім виглядом, а особливо, коли вона поранена і лежить на тапчані долілиць. І все ж таки, чому вона всіх інших поранених розмістила в загальній палаті, а його забрала до себе в амбулаторію? Мотивувала тим, що він веде передачі, працює з радіоапаратурою і це буде заважати решті. Хай так. Та все ж тут не тільки це.

З такими думками Грегеріс Альвінг прокульгав на своєму саморобному протезі з гауптвахти до амбулаторії. Постукав, перш ніж зайти (тож новина — раніше, поки Інгрід тут не було, до всіх заходив не стукаючи). Вона лежала, прикрившись своєю боцманською курткою. Побачивши його, підхопилась, протерла очі.

— Щось трапилось, пане комендант?

— Ні, фрекен Крістіансен, у ввіреному мені гарнізоні все в порядку. Але обов'язок коменданта, його найперше завдання перевірити, як влаштовані бійці і всі інші служби. Я повинен постійно знати, чи нема в кого якоїсь потреби, кому яка потрібна допомога.

— Допомога, безперечно, потрібна! — промовив з тапчана молодий Улл.

— У чому саме? — з готовністю поцікавився Альвінг.

— Допоможіть мені заснути, — він заворушився і зі стогоном підвівся. — Ніяк не навчусь спати на животі. Пригостіть сигаретою із запасів коменданта.

— Тютюн у нас річ дефіцитна. Везли з Англії десять ящиків, але все пішло на дно. Заповзяті курці перший час пробували сушити мох, лишайник, та змушені були кинути це дурне заняття. Доведеться і вам…

— Це він так. Він не палить, — сказала Інгрід, сідаючи на тапчан і запрошуючи коменданта. — Сідайте, адже вам важко стояти.

— Дякую, люба фрекен. Що то значить жіноче серце, — Альвінг підморгнув Ролфу і присів на краєчок тапчана, спершись на свій патик. — Вам, звичайно, важко і, повірте, я вам щиро співчуваю, однак… Над вами тепер витає ваш ангел, за вами доглядає жриця медицини, а коли це сталося зі мною… Тоді під час нальоту «юнкерсів» убило нашого лікаря, і операцію мені робили мої товариші, котрі, звичайно ж, медицини не знали, а хірургії й поготів. Десь добули ножовку, відпиляли кістку, рану зашили, як могли, звичайними нитками, і все, і зажило.

— Тут, на Півночі, все стирильно. Мороз. Повітря ідеально чисте.

— Правду кажете, фрекен Інгрід, — пожвавішав комендант. — От був тут з нами один… швед Аксельм. Останній ступінь туберкульозу, кров'ю харкав. У туманній Англії лікарі давали йому півроку життя, не більше, а тут прожив цілих півтора І, якби не вбили хлопця під Своа, в цьому останньому бою, то, мабуть, жив би до ста років… У всякому разі туберкульоз у нього зник без сліду.

— Буває, — в'яло промовила Інгрід і, затуляючи рота долонею, позіхнула. Комендант зрозумів це як натяк.

— Піду, — він підвівся і попрямував до дверей, — треба ще поглянути, що там на камбузі. На сніданок наш кок обіцяв для фрекен приготувати щось смачненьке. Він, скажу вам по секрету, закохався у вас з першого погляду.

— Передайте йому, що якось вирізняти мене не варто. Я такий же боєць загону, як і всі інші. Персонального меню для мене готувати не треба. До того ж, як санітарний начальник, я йому наказую не робити дурниць.

— Чи варто, фрекен Інтрід, так нервувати, кок зробив це лише тому, що ви жінка, і до того ж чарівна жінка.

Коли комендант вийшов, Інгрід зіскочила з тапчана.

— Вони всі тут, здається, з'їхали з розуму. Жінка! Чарівна жінка! Плетуть дурниці!

— Їх можна зрозуміти. Ти дійсно стала гарною, чарівною жінкою.

— І ти тієї ж, Ролфе?

— А чому тебе так сердить їхня увага? Не розумію.

— Ти ніколи не пробував навіть розуміти мене. Для тебе у наших стосунках все було ясно. Ніби я якась мумія, без думок і почуттів! А я людина, здатна на нові почуття! Сьогодні я вже не та, що була вчора, ти це розумієш?

— Розумію, чого тут не зрозуміти… В Хаммерферсті ти була одна, в Балстаді друга, тут — третя, а повернемось додому — будеш четвертою.

— Я так і знала, що ти будеш попрікати мене моїм життям у Балстаді! Але хіба я цього хотіла?

— Навіщо ти виправдовуєшся, Ін? Я не вимагаю у тебе звіту.

— Так, ти не питаєш, не вимагаєш, а в очах постійний докір. Ніби я винувата, наче я з власної волі… — Вона зронила лице в долоні і заплакала гірко, не криючи образи.

— Не треба, Ін. Все буде добре… Мине час, забудеться.

— Ні, я вже бачу… Ти не можеш, не здатний вибачити мені Балстад. А я думала… Сподівалась, що ти та найближча мені людина, котра все