Олексій Опанасович Кацай - Капітан космічного плавання

Трикутник за вікном, що до того линув позаду й трохи ліворуч від видовженої ракети, почав розвертатися просто на нього передньою широкою гранню.

— Тук… тук… тук…

— «Супер-Додонна» борт номер два нуля тринадцять…

— Ні-і-і-і!!!

— Ціль!

Синяве полум’я декількома світловими стовпами вирвалось з чорної площини й огорнуло довгастий корабель. Кременчуку здалося, що простір навколо затремтів. Чи то в нього сльози на очах затремтіли?

— Ні-і-і-і!!!

Вогняний кокон в чорному просторі розпочав зеленіти, жовтіти, допоки не набув червоного кольору і безгучно розлетівся в усі боки, в напівкосмосу розкидаючи полум’яні клапті, в одному з яких стрімко обвуглювались тіла, які так і не встигли розімкнути своїх обіймів. Тіла Соньки та Ігоря.

— Ні, — встиг ще видихнути Богдан перед тим, як безсило підігнути ватяні ноги й впасти на гладеньку, чисту до стерильності, долівку.

„Нксо, Нксо, — билось в його скронях, — ти маєш щось зробити, Нксо!..”

А потім в скронях щось луснуло, в очах почало стрімко темнішати і останнє, що встигнув розрізнити Богдан, це тоненька цівка чи то диму, чи то пилу, що зацебеніла по стерильній площині підлоги. А потім настала темрява. В якій вже не знаходилось місця навіть для звичного сріблястого мерехтіння.

Спочатку Нкса не зрозумів, що воно сталося. Він сидів, прихилившись спиною до гарячої стінки кубічного бункеру й намагався не думати ані про що. Ані про далекий Пірр, поверхню якого сховали від нього клуби всепланетної пожежі та пронизливі космічні відстані. Ані про Ігоря, з яким так весело було борюкатись, забуваючи про ті самі пожежі та відстані. Ані про суворого капітана Крчука, якого…

Нксі кортіло світла. Хоча б трішечки світла. З усім іншим можна буде й потім розібратися. Навіть із самотністю своєю. Крчуче, куди ж тебе забрали?!..

Піррянин заціпенів. Тіло в нього вже й не пекло. Воно потроху ставало нечутливим до оточення і перетворювалося на обвуглену колоду. З якої за будь-якого необережного поруху могла посипатися зола. Зола?!?

Тільки зараз до крчовника дійшло, що щось дрібне й шерховате сиплеться на нього з гори, миттєво зникаючи в зів’ялих пасмах смух-трави й наповнюючи їх якоюсь не рослинною, а тваринною силою. „Крчуче?!” — зойкнуло щось. І лише за хвилину Нкса зрозумів, що це клацнув замок горішнього люку і водночас останні цівки «золи» розбіглися по смухастому тілу.

— Крчуче! — вже голосною луною вигукнув піррянин, схоплюючись на рівні і відчуваючи, як усього його випростує, як увесь він наливається м’язами й міцнішає, міцнішає, міцнішає. Ніколи ще він такої моці в собі не відчував.

Відштовхнувшись від гарячої долівки обома ногами, придатними раніше лише для вкорінювання в ґрунті, піррянин кошлатим ядром жбурнув своє тіло вгору, вибиваючи ним відчинений нанороботами люк і вивалюючись на поверхню металевого куба. Навіть болю ніякого не відчув піррянин, завмираючи на ньому й сторожко роздивляючись по боках.

— Що? — спитав невідомо в кого, бо навкруги було порожньо. Лише за свинцевою, вже на третину здійнятою, стінкою вгадувались обриси величезних труб, по яким зміїлася радіоактивна плазма. Нкса фізично відчув її рух, повторивши: — Що таке?…

„Софія… — гойднулося десь всередині його організму. — Ти маєш дістатися до „Софії”, друже… А далі — за обставинами”.

— Але… Але, як? — спитав Нкса, зовсім не дивуючись тому, що невидимий Крчук розмовляє з ним, і водночас швидко обдивився замкнене приміщення, до якого, мабуть, навіть охорона їхня заходила лише за необхідністю.

В дальньому кутку чергового куба виднілося щось, схоже на вхід до ліфту, яким вони пересувались відразу ж опісля прибуття на Зорю Смерті.

— Як? — повторив Нкса, вже майже відгадуючи відповідь.

„Ліфтом… Маєш пам‘ятати, це просто… Двадцять вісім поверхів вгору… Перехід… Триста метрів до зали електратора… В якій він нас зустрів… Потім триста п‘ятдесят дев‘ять поверхів вниз… Там має бути ангар з „Софією”… Давай, друже, давай!.. В тебе вийде, я вірю…”

Нкса, вставши на карачки, труснув смух-травою, наче собака, що вийшов з води, і відчайдушно зістрибнув на підлогу з триметрової вишини куба. Прислухався. Навколо, як і раніше, було тихо. А обвуглена колода тіла безгучно та невідворотно перетворювалася на живу плоть, наповнену пекучим болем. Треба було вшиватися звідси. І якнайскоріше. Не дивлячись на те, що жодного нападу крчовник вже не боявся. Бо відчував себе сильнішим за усі розбійні ескадрони Зорі Смерті разом узяті.

— Приберіть цю напівбілкову падаль, — гидливо кинув Дарт Вейдер через плече декільком ескадронникам, що швидким, але, як і раніше — карбованим, кроком увійшли до Зали Контролю Хота.

На зіщулене тіло Кременчука він навіть не поглянув. І, дійсно, дивитись там не було на що. Опісля розстрілу корабля з втікачами воно якось миттєво всохло. Більше того, обличчя та відкриті частини тіла капітана вкрилися пухирями та виразками, що помітно смерділи навіть на відстані. Що ж, впертий в‘язень сам обрав свою долю. Хоча, відверто кажучи, такого ефекту електратор не очікував. Він очікував що із загибеллю своїх служок камуфляжна істота позбавиться якихось там зобов‘язань перед ними і піде, врешті решт, на співпрацю. Звільнити він хотів таким чином камуфляжну істоту від її комплексів. Звільнив, здається… Цікаво, від чого?

— Доставте його до медичного сектору, — кинув Дарт Вейдер ескадронникам, що вже схилились над тілом. — Нехай там ретельно розберуться в тому, що з ним сталося і з результатами відразу — чуєте? відразу! — до мене. І ще… — Електратор задумливо подивився на вікно, за краєм якого зникала, наближаючись до шлюзового порталу, трикутна „суперашка”, що розібралася з хитромудрим гудцем та його подругою. — Ще передайте Веджу Антілессу мій наказ: усі наявні сили спрямувати на те, щоб по гвинтиках розібрати інопланетний апарат і за три доби розібратися з принципом його дії. Досить його приладдям мацати. Розібрати й годі! Це — наказ.

— Це неможливо, мій електраторе, — прогуділо від входу і Дарт Вейдер рвучко розвернувся до нього усім корпусом. Триметрова постать командора Розбійного Ескадрону