Анджей Сапковський - Lux perpetua

ватою клином, який перебільшено підкреслював чоловічі принади. Такий клин, модна новинка, називався на французький манір «брагет»[192]. Солідні люди з цього сміялися, але серед модників та чепурунів брагет вважався писком моди.

— Здрастуй, — службовець привітав Рейневана поклоном. — Мене розпитував про тебе канонік Отто Беесс. Я радий, що зможу його заспокоїти і запевнити в тому, що ти — при доброму здоров'ї.

— Буду вдячний.

— А також у тому, що незгоди тебе не зламали. Адже ж не зламали?

— Якось тримаюся.

— Радий про це дізнатися, — службовець поправив манжет. — Що ж, дорога перед нами далека, нам треба, як я чув, аж десь під Уязд, і варто було би встигнути туди до заходу сонця. Пропоную вирушати, Рейнмаре. Якщо ти готовий.

— Я готовий, — Рейневан встав. — Прощавай, Бедржиху.

— Що значить, — насупився проповідник, — прощавай?

— Я хотів сказати: бувай.

* * *

— Рейневан?

— Так, це я.

— Гм. Оце так збіг. Я ж бо саме про тебе думав.

Шарлей виглядав войовничо і розбишакувато. Поверх шкіряного каптану він носив кільчастий панцир, так звану «єпископську пелеринку», на грудях — залізний colnerium, обидва передпліччя були захищені мишками, себто зарукавниками. На лівому боці висів фальшіон, на правому — стилет, за широкий пояс був заткнутий шестиперий буздуган. Він уже кілька днів не голився; коли обіймав Рейневана, його щока колола, наче той їжак.

— Я думав про тебе, — він відсунув від себе Рейневана на довжину простягнутої руки. — І знаєш, що саме я думав? Що ти, годі й сумніватися, виявишся битим телепнем. Що ледве-ледве вичунявши після хвороби, покинеш спокійну та затишну аптеку «Під архангелом», у якій я тебе залишив. Що, як останній бевзь, сядеш на коня і приїдеш сюди. Коли ти взагалі встав з ліжка?

— Через тиждень після запустів.

— Тоді тобі ще треба одужувати. Відпочивати треба, спокійно набиратися сил, а не повертатися на війну. На війну, в якій ти у твоєму стані пропадеш, як пук на вітрі. Ти ж досі не прийшов до тями, хлопче. Смерть Ютти тебе мало не вбила, смерть Самсона мало не добила остаточно. Мені теж було нелегко, хоча моя шкура куди грубіша. Але ти… Нащо ти сюди приїхав? Намовити мене до помсти Грелленортові?

— Помста не поверне Ютту до життя. Нехай цим займається

Бог.

— Тоді навіщо ти приїхав? Боротися за ідею? За новий кращий світ? Полягти за нього? Здохнути за нього від дизентерії в лазареті? Цього ти хочеш?

— Уже ні, - опустив голову Рейневан. — Спочатку, що й казати, — хотів. Але потім я охолов. Обдумав різні речі. Я прибув сюди, на вашу вилазку, тільки щоби попрощатися з тобою. Поздоровити тебе, обняти, подякувати за все. Востаннє. Шарлею, я йду.

Демерит не відповів. І не справляв враження ошелешеного. Навпаки, скидалося на те, що саме такої заяви він і чекав.

— З мене досить, — порушив мовчанку Рейневан. — Цілком досить. Ти знаєш, що сказав мені Самсон, тоді, в лютому, під стінами Хеба? Коли вирішив залишити нас і повернутися до Маркети? Він звернувся до слів пророка Ісаї. Ми чекали світла, та ось темнота, чекали сяйва, та в темнощах ходимо. Я всі минулі два місяці думав про його слова. Про те, що зі мною воно саме так і є. Що я, немов сліпий, мацаю стіну, немов незрячий, іду навпомацки. Що опівдні спотикаюся, як уночі. І що я — мов померлий. По дорозі я зустрів ксьондза, він нагадав мені інші слова з Пись ма, слова Євангелія від Івана. Ego sum lux mundi, qui sequitur me non ambulabit in tenebris sed habebit lucern vitae[193]. Мені набридло блукати між тіней, я йду по світло життя. Коротше кажучи: я зрікаюся світу, бо без Ютти цей світ для мене нічого не значить. Їду далеко — чимдалі від Чехії, Лужиць, Шльонська. Тому що тут усе нагадує мені про неї…

Під поглядом демерита він замовк. А його пафос раптом зник, наче вітром здутий.

— Мені не допомогла горілка, — вичавив із себе він. — Не допоміг бордель. Я не можу спати, бо не можу заснути. А як тільки засну, прокидаюся на мокрій подушці, весь у сльозах, наче мала дитина. Коли голюся, мило засихає в мене на щоці, а я з бритвою в руці тупо дивлюся на вени на зап'ясті. Хіба можна так жити? Я йду в монастир, Шарлею. Щоби примиритися з Творцем. Скажи щось.

— А що тут, — Шарлей проникливо глянув на нього, — можна сказати? Я здатний розпізнавати глибоку кризу особистості, коли помічаю її схованою в кущах. Відговорювати тебе від твоєї ідеї я не збираюся, ба більше, із суто прагматичної точки зору скажу, що ти чиниш розважливо. У твоєму стані душі та розуму небезпечно займатися вояцьким ремеслом, яке вимагає зосередження, холоднокровності та стовідсоткової переконаності у справедливості своїх дій і вчинків. Чорт забирай, я ж твій друг, і з двох лих волію бачити тебе в чернечій рясі, ніж у братській могилі.

— Значить, ти мене в цьому підтримуєш.

— Ні. Я ж сказав — із двох лих. Але перш ніж ти підеш і складеш чернечі обітниці, у мене прохання. Це остання річ, яку ми зробимо разом. Допоможи мені у цій справі з тим жевжиком від Фуггерів. Гаразд?

— Гаразд, Шарлею.

* * *

— Пропоную оминути непотрібні вступи, — оминув непотрібні вступи Шарлей. — Давайте-но відразу перейдемо до справи. Я знаю, милостивий пане, хто ви. Тому що то саме я торік нищив вогнем саксонські копальні та гути. Ті, на які ви показали.

— Значить, нам буде легше порозумітися, — службовець Фуггерів витримав погляд. — Позаяк справа, яка мене сюди привела, ідентична із тогорічною саксонською. Ви знищите вказаний вам об'єкт і матимете з цього lucrum[194].

— Оце й усе? — викривив губи демерит. — Така дрібниця? А чому це вашець звертається з цим до мене, а не до Кромешина? Не до Пухали, Корибутовича або Волошека?

— Тому, — недбало втрутився в розмову Рейневан, — що Корибутович або Волошек могли би висувати претензії на цей об'єкт. На нього могли би зазіхати поляки, які з дня на день ввійдуть у Шльонськ. Позаяк, припускаю, об'єкт розташований на землях, які вже давно поділено. Які вже комусь призначено.

Службовець і цього разу не відвів погляду. Не відповів, а лише усміхнувся.

— Ясно, — сказав Шарлей, — як удень. А що мені? Однією пожежею більше, однією менше. Про що йдеться?

— Про копальню блиску, або галеніту, руди, з якої виплавляють свинець. Копальня називається Блейберг, розташована на південному передмісті Битома.

— Ти правильно підозрював, — демерит глянув на Рейневана. — Маєток Конрада