Джек Лондон - Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09

стежки. І якою ходою! Він правду казав, Сексон, що в тебе ноги закороткі. Ти не пройшла б і першої милі. Але ж місця тут! Таких ми ще й уві сні не бачили!

Другого дня Гефлер подався до Монтері на потяг. Гостей він залишив у своєму будинкові і запропонував їм жити там хоч би й цілу зиму. Біллі вирішив у цей день потинятися неподалік і відпочити. Він був зовсім розбитий — тіло йому нило, прудкі Гефлерові ноги його просто вразили.

— У цих краях кожен чемпіон у своєму ділі,— захоплювався Біллі,— Ну, хоча б оцей Гефлер. Він — кремезніший за мене й важчий, а вага ж завше гальмує рух. Але йому хоч би чмих. Він казав, що раз пройшов за добу вісімдесят миль, а іншим разом за три дні сто сімдесят. Мені сором було йому в очі глянути, — я стояв перед ним ніби який шмаркач!

— Але ж, Біллі, кожному своє,— втішала його Сексон. — Ти ж теж береш гору, тільки у своїй грі. В боксерських рукавицях ти кожного з них подолаєш.

— Так-то воно так, — згодився Біллі.— А все ж якось прикро, що я мусив відставати від поета… Від поета, уявляєш?

Біллі й Сексон цілі дні розвідували державні ділянки і зрештою вирішили не брати їх. Каньйони, вкриті секвойєю, та стрімчасті бескеття хребта Санта-Лучіа зачарували Сексон, але вона пам’ятала Гефлерову розповідь про літні тумани, які залягають тут іноді на місяці і тижнями не пропускають променя сонця. До того ж звідси не дістанешся ні до якого ринку. Навіть до пошти на шосе багато миль, а добиратися повз Пойнт-Сур до Кармела втомливо й небезпечно. Біллі досвідченим оком одразу помітив, що їхати з важким вантажем тут не жарти. На Гефлеровій ділянці була каменярня з першорядним мармуром. Він казав, що то був би скарб, якби поблизу залізниця, а так — він залюбки й подарує їм каменярню, аби-но їхня охота.

На трав’янистих схилах Біллі ввижалися його власні коні й худоба, і йому було шкода полишати цей край; але він погодився із Сексон, що їм потрібна така ферма, як ото, що вони бачили на екрані в Окленді. Він теж був тієї думки, що вони знайдуть таку ферму, хоч би й сорок років муситимуть шукати.

— Але в нас обов’язково повинні рости секвойї,— поспішилася докинути Сексон. — Я просто закохалася в них. А без туманів ми обійдемося. І щоб був добрий шлях недалеко, а залізниця щоб була щонайдалі за тисячу миль.

Тривалі зимові дощі затримали їх у Мармуровому Будинкові на півмісяця. Сексон переглядала Гефлерові книжки, на жаль, здебільшого незрозумілі для неї, а Біллі ходив на полювання з Гефлеровою рушницею. Проте стрілець із нього був поганенький, і мисливець ще гірший. Йому щастило тільки на трусиків, та й то, як вони сиділи нерухомо. З полюванням йому рішуче не велося, хоч він з півдесятка разів стріляв в оленів, а одного разу навіть у якусь здоровезну кішку з довгим хвостом, — на його думку, то був гірський лев. Незважаючи на його нарікання, що він такий незграбний, Сексон бачила, як Біллі тішився своєю новою забавою. Це запізніле пробудження мисливського інстинкту, здавалося, зовсім його відмінило. Він виходив рано, повертався пізно, видирався на крутовини, заходив бозна-куди; а одного разу зник на два дні і дійшов аж до золотих копалень, що про них колись розповідав їм Том.

— І оце щоб день у день скніти на міській роботі, а по неділях — гулянки та кіно! — обурювався він. — І чого це я так довго гибів у тому міському ярмі? Ось де треба вік звікувати чи в якомусь схожому місці.

Біллі захопився новим способом життя і раз у раз пригадував мисливські історії покійного батька й розповідав їх Сексон.

— Тепер я зовсім не стомлююсь, находившись цілісінький день, — тішився він. — Пристосувався. А як коли стріну цього Гефлера, то вже ж ми з ним попоходимо, аж доки душа в нього не вискочить.

— Дурненький ти хлопчику, — радісно сміялася Сексон. — Завжди йому кортить із кимсь змагатися, когось подолати.

— Може, твоя й правда, — муркнув Біллі.— Все одно Гефлера мені не переходити. Такий він уже вродився. А проте, як ми ще зустрінемось, я йому запропоную вдягти рукавиці… хоча я не буду такий негречний, щоб так змучити його, як він мене.

Коли вони поверталися назад до Кармела, стан дороги переконав їх ще раз у слушності їхньої ухвали не брати державної землі. Дорогою їм трапився перекинутий догори дном фермерський віз, далі вони натрапили на воза з переломаною віссю і ярдів на сто нижче по схилі побачили поштову карету, що звалилася туди разом із пасажирами, кіньми та зрушеним грунтом.

— Це вбивча дорога і для коней, і для людей. Просто не уявляю, як би тут мармур возити! Гадаю, взимку на цей шлях ніхто не поткнеться, — сказав Біллі.

Влаштуватися в Кармелі було не тяжко. Залізний Чоловік уже поїхав до свого католицького коледжу, а «халупа» виявилася дуже вигідно умебльованим будиночком на три кімнати. Гол дав Білові роботу на своєму триакровому городі, засадженому картоплею, яку поет обробляв по-своєму, на превелику втіху всього товариства. Вій садовив картоплю за всякої доби, і кожне в околиці вважало, що ту картоплю, яка не згниє в землі, поділять між собою ховрашки та зайшлі корови. Позичили плуга, найняли запряг коней, і Біллі взявся до роботи. Він обгородив город тином, а тоді пофарбував гонтовий дах свого будиночка. Гол виліз на гребінь даху й удруге попередив Біла, щоб той не чіпав його дров. Одного ранку Гол надійшов саме, коли Біллі рубав дрова для Сексон. Поет заздро стежив за ним і, нарешті, не стерпів:

— Ясно, що ви сокири в руках тримати не тямите, — сказав він глузливо. — Дайте-но я вам покажу!

Він попрацював з годину, весь час пояснюючи, як треба рубати дрова.

— Досить уже, — вирішив Біллі, забираючи в нього сокиру. — Тепер, щоб віддячитись, мені доведеться цілу хуру вам нарубати.

Гол неохоче віддав сокиру.

— І не подумайте. Бережіться, щоб я вас не застукав у мене на дровітні!.. — погрозив він. — Дровітня — моя недоторканна фортеця, — затямте це.

Щодо грошей, то Сексон з Біллі жилося непогано. За помешкання не треба було платити, проста їжа коштувала дешево, а роботи в Біллі було скільки він хотів. Здавалося, товариство заповзялося, щоб він не байдикував. Робота була переважно випадкова, що Біллі якраз і на руку: це давало йому змогу проводити багато часу з Джімом Гезардом.