Джорджіна Говелл - Королева пустелі

зіркового президента Вілсона» — Америка була єдиною країною, спроможною завадити Сирії опинитися під мандатом Франції. Фейсал неухильно прислухався до його поради, але згодом після того, знову був розчарований, коли вони з Лоуренсом навідалися до Вудро Вілсона. Американський президент був досить ухильним, а невдовзі взагалі витіснив Америку з їхнього обговорення. Коли американська спільнота втратить інтерес до Близького Сходу — а згодом це мало статися — арабське питання зазнає поразки.

Ґертруда була дуже імпульсивною людиною і не могла терпляче ставитися до дурних, на її думку, людей; і таким самим був Лоуренс. Вони обоє могли бути дуже привітними з тими, хто їх цікавив: чи то пустельний житель, чи західний політик, — але такою ж мірою вони бували надзвичайно грубими. Нещодавно Ґертруда ошелешила гостей на одному званому обіді в Багдаді, висловившись в обличчя своєму колезі з його юною нареченою-англійкою: «Навіщо молоді перспективні англійці кличуть заміж таких дурних жінок?» Коли за вечерею, що була після мирної конференції, співбесідник Лоуренса знервовано сказав: «Боюся, що мої думки не дуже вас цікавлять», — Лоуренс відповів, що він дуже помиляється і насправді «вони мене зовсім не цікавлять».

Неквапливий темп конференції дратував і Ґертруду, і Лоуренса, і вони вирішили зайнятися власними справами. За допомогою Чирола їм вдалося організувати звану вечерю в паризькому будинку автора газети The Times, Вікхема Стида. Серед запрошених гостей була велика кількість впливових тамтешніх журналістів. Усі розмовляли французькою, включаючи Лоуренса, який більшу частину своїх молодих років провів у Бретані. 26 березня 1919 року Ґертруда написала:

«Після вечері Т. Е. Лоуренс чітко роз’яснив поточну ситуацію між Фейсалом і сирійцями та між ним з французами, а тоді швидко розтлумачив свій план можливої домовленості, що було головним недоліком пропозиції щодо представлення комісії. Лоуренс прекрасно висвітлив свої ідеї. Завдяки привабливості, простоті та щирості він справив на слухачів грандіозне враження й переконав їх у своїй правоті. Тепер питання полягало в тому, чи не було вже запізно переконувати в цьому міністерство закордонних справ та безпосередньо Клемансо; і саме це ми й почали обговорювати.».

З Парижа Ґертруда написала своєму колишньому колезі з арабського бюро, Обрі Герберту:

«О, мій дорогий друже, вони перетворюють Близький Схід на таке жахливе безладдя; я з упевненістю припускаю, що ситуація стане ще гіршою, ніж була до війни — за винятком Месопотамії, яку нам, можливо, вдасться втримати за межами цього всеохопного хаосу. Таке враження, що це якийсь нічний кошмар, в якому ти можеш передбачити всі жахливі речі, які мають статися, але нічого не можеш зробити, щоб їх уникнути.».

Ґертруда, ясна річ, надзвичайно сильно хотіла зустрітися з Фейсалом, героєм повстання й людиною, яка так чи інакше була важливим гравцем у майбутньому Близького Сходу. На конференцію вона приїхала занадто пізно й не чула його промови, однак Лоуренс особисто представив Ґертруду Фейсалу, і її симпатія стала ще більшою. Він був одягнутий у свою звичну білу рясу із золотою вишивкою, у руках тримав церемоніальний кинджал, і весь його образ був надзвичайно владним і загадковим — Фейсал був одним з тих пустельних арабів, які завжди приваблювали Ґертруду. Але він був зовсім не схожий на інших пустельних воїнів: його сердечність і почуття гумору, які суперечили замисленому виразу його карих скошених очей, приголомшили Ґертруду. «Я перепрошую, — сказав він з посмішкою, коли в розмові зайшлося про боротьбу за Святу Землю, — а хто з нас переміг у війнах хрестоносців?» Він був досвідченим тридцятитрирічним воїном, переживання та зради якого закарбувалися в його очах виразом глибокого смутку; укрите зморшками обличчя було дещо викривлене через сильні перевантаження, які він постійно звалював собі на плечі. І хоча брови та вуса Фейсала були досить густими й чорними, його коротко стрижена борідка була вже сива. Лоуренс розповів Ґертруді про велику пристрасть Фейсала до арабської поезії і як вони з ним могли годинами слухати декламування різноманітних од. Він також розповів про блискуче вміння еміра грати в шахи та про таємничу слабкість, яка вражала його під час ведення армії в бою, у результаті чого емір падав непритомним і його мусили виносити з поля бою.

Глибоко вражена його особистістю й щиро сподіваючись, що французи не завадять Фейсалу стати королем Сирії, Ґертруда попросила взяти у нього інтерв’ю. Одного ранку їй вдалося порозмовляти з ним кілька годин, поки Фейсал позував художнику Августу Джону, який спеціально орендував у Парижі студію, щоб малювати портрети найцікавіших делегатів. Серед Ґертрудиних нотаток є записи без заголовків та дат, в яких ідеться про два інтерв’ю з Фейсалом, одне з яких вона провела в Парижі:

«У Джоновій студії я сказала йому, що ніщо на світі не зможе змусити Францію відмовитися від сирійського мандату. Він сприйняв мої слова зі здивуванням та тривогою. Після нашого інтерв’ю я одразу попрямувала на обід з містером Балфуром і, коли всі гості розійшлися, розповіла йому про нашу з Фейсалом бесіду, знову озвучуючи своє тверде переконання стосовно намірів французів. Містер Балфур... сказав мені, виключно між нами, що цілком зі мною згодний. Після цього я попросила, щоб він позбавив Фейсала ілюзій... щоб емір міг зайняти належну позицію. Містер Балфур покликав до себе Яна Малкольма і сказав: „Яне, запиши, будь ласка, її прохання, щоб я потім не забув сповістити про це Ллойда Джорджа”. Ян дістав вишуканого блокнота й записав до нього моє побажання — і я, відчуваючи, що блокнот Яна був нічим іншим, як кінцевою станцією всіх повідомлень, через день чи два залишила Париж.».

У листопаді 1917 року лорд Артур Джеймс Балфур, апатичний міністр закордонних справ Ллойда Джорджа, випустив декларацію, в якій ішлося про те, що британський уряд ухвалив «встановлення Палестини, як національної домівки єврейського народу». Ґертруда ж, у свою чергу, згадуючи про угоду Сайкса-Піко та всі спричинені нею неприємності; написала листа до сера Гілберта Клейтона, колишнього начальника Арабського бюро в Каїрі: «До сунітської заяви містера Балфура я ставлюся з глибокою недовірою — якби люди з дому не робили таких заяв, наскільки б легше було тим, хто перебуває безпосередньо на місці!».

Хоч би якою суперечливою не здавалася ця декларація, її формулювання пом’якшила версія оригінальної заяви, а саме: «Палестина має бути перебудована на національну домівку єврейського народу». Коли чорновий начерк декларації з’явився на столі в міністерстві, сер Едвін Монтегю, державний секретар Індії — той самий чоловік, який вичитав Ґертруду, коли вона надіслала йому свої судження, перескочивши через голову А. Т. Вілсона — висловив