Стівен Кінг - Протистояння. Том 1

виття вітру. Від такого чуда Нік знову занімів. У світу з’явився новий вимір — вимір, за яким він ніколи не тужив, бо ніколи його не відчував, але тепер усе стало на свої місця. Він чув звуки. І Нік упізнавав їх без зайвих підказок. Вони були красивими. Красивими звуками. Він поводив рукою по сорочці, радіючи з тихого шурхоту — то був дует його нігтів і бавовни.

А тоді темний чоловік розвернувся до нього, і Нік страшенно перелякався. Ця істота, чим би вона не була, задарма чудес не творила.

— …якщо ти впадеш на коліна й поклонятимешся мені.

І Нік затулив обличчя руками, бо хотів усе, що чорний людський силует показав йому з пустельної височини: міста, жінок, скарби, владу. Та найбільше він жадав почути чарівний звук, що з’являвся, коли він черкав нігтями по сорочці; опівнічне цокання годинника в порожньому домі; потаємний звук дощу.

Та він сказав «ні». Його оповив знайомий крижаний холод, і Ніка штовхнули. Він падав, крутився колесом і беззвучно волав, пронизуючи хмаристі глибини, аж доки вітер не загнав до його ніздрів запах…

…кукурудзи?

Так, кукурудзи. То був уже інший сон, зрощений із попереднім так щільно, що Нік навіть не розумів, коли той сон розпочався. Він опинився в кукурудзі, у зелених заростях кукурудзи, і пахло літньою землею, коров’ячими кізяками й молодими рослинами. Нік звівся на ноги й пішов уздовж ряду високих стебел. Однак він одразу ж спинився, коли усвідомив, що чує лагідний сміх вітру, який віє між листям липневої кукурудзи, схожим на ліс зелених мечів… і ще якийсь звук.

Музику?

Так, якусь музику. І вві сні Нік подумав: «От що вони мали на увазі». Джерело було попереду, і він рушив до нього. Йому хотілося побачити, звідки беруться ці гарні звуки. Як воно зветься? Піаніно, ріжок, віолончель?

У носі — гарячий запах літа, над головою — блакитний купол неба, у вухах — ті солодкі звуки. Нік ніколи не був таким щасливим. І коли він підійшов ближче, до музики приєднався старечий, ніби шкіряний голос. Він трохи розмазував слова, немов пісня була рагу, яке часто підігрівали, але воно так і не втратило свого смаку. Зачарований співом, Нік пішов на нього.

Рушаю до саду на самоті,

І троянди ще вкриті росою,

І чую я голос, стиглий, мов колос,

Син… Божий… явився мені.

Гуляємо ми, розмовляємо ми,

Каже, я скарб, що належить йому.

Ми так раді, й дізнатись, яка є та радість,

Не вдасться… жодному… смертному.[219]

На останньому рядку пісні Нік вийшов із кукурудзи й побачив перед собою прогалину з убогою хатинкою. Ліворуч від халупи стояло іржаве відро для сміття, а праворуч висіла гойдалка, зроблена зі старої шини. Мотузка була прив’язана до прадавньої яблуні — покрученої, та досі рясно-зеленої. Розсохлий, покошений ґанок підтримували старезні, вкриті мастилом домкрати. Літній вітерець грався білими подертими фіранками: він то видував їх у відкриті вікна, то задував назад, досередини. З даху під химерним кутом стирчав пом’ятий, закопчений, гостроверхий димохід з оцинкованої бляхи. Будиночок стояв на прогалині, а в усі чотири боки, скільки око сягало, тяглося кукурудзяне поле. І тільки на півночі в однорідну зелень врізалася ґрунтова дорога, яка бігла в далечінь, аж до самого рівного обрію. І Нік завжди усвідомлював, де він: в окрузі Полк, штат Небраска, західніше від Омахи й трохи північніше від Осіоли. А ґрунтова дорога добігала до траси 30 і до самого Коламбуса на північному березі ріки Плат.

На ґанку сидить найстарша жінка в Америці, чорношкіра, з тонкою пухнастою сивиною. Вона немов тоненька гілочка в домашній сукні й окулярах. Здається такою худою, наче сильний порив може просто підхопити, пожбурити її високо в блакитне небо й занести аж до Джулзбурґа, штат Колорадо. Інструмент, на якому вона грає і який, певне, єдине, що не дає їй полетіти геть, виявляється гітарою, і в цьому сні Нік думає: «Он як звучить гітара. Гарно». Йому здається, що він міг би простояти так цілий день — просто дивився б на чорношкіру бабцю, яка сидить на ґанку, що тримається на домкратах, в оточенні кукурудзи, яка виросла на полях Небраски; стояв би там, західніше від Омахи й трохи північніше від Осіоли, в окрузі Полк, і слухав. Її обличчя вкрите мільйонами зморшок — воно скидається на мапу штату, чия географія ще не усталилась: уздовж її коричневих щік спускалися річки й каньйони, під бугром підборіддя бігли горні хребти, хвилясте узвишшя там, де починався лоб, печери очниць.

Вона знову заспівала, підіграючи собі на гітарі.

Ісусе, ди-ду-ди,

О Ісусе, ди-ду-ди,

Ісусе, йди сюди.

Бо стали-настали,

Бо стали-настали

Скрутні часи,

Скрутні…

— Скажи-но, молодче, тебе хтось до землі прицвяхував?

Вона кладе гітару на коліна, наче малу дитину, і махає Нікові, щоб він підійшов. Він підходить і каже, що просто хотів послухати, адже спів такий гарний.

— Пусті забавки, одначе в ім’я Господнє я цілі дні тако проводжу… То як ото з темним чоловіком, потоваришували?

— Він мене лякає. Мені страшно…

— І правильно, молодче. Варто боятися навіть дерева, якщо побачити його надвечір, під певним кутом. Хвала Богу, усі ми смертні.

— Та як йому відмовити? Як…

— А дихаєш ти як? Як спиш? Ніхто не зна. Та приходь у гості. Коли схоч. Матінка Ебіґейл — отак мене звати. Здається, я найстарша жінка в околиці, та досі сама печу печиво. Тож приходь, молодче, завжди рада. І друзів приводь.

— Та як мені виборсатися?

— Хай тебе Бог береже, молодче. Ніхто на це не спроможний. Просто тримай носа вище й приходь до матінки Ебіґейл, як захочеш. Гадаю, що буду тут. Я вже не така спритна й прудка, як раніше. Тож приходь у гості. Я чекатиму…

———

…тут, просто тут…

Він потроху просинався, аж допоки не розвіялася Небраска разом із запахом кукурудзи й темним зморшкуватим обличчям матінки Ебіґейл. Проступив реальний світ — не замінив сон, а радше нашарувався зверху, затуливши його.

Він перебував у Шойо, штат Арканзас, його звали Нік Андрос, і він ніколи не говорив і не чув, як звучить гітара… однак був досі живий.

Нік сів на койці, звісив ноги й поглянув на подряпину. Набряк трохи зійшов. Біль стишився до пульсації. «Я йду на поправку, — подумав він і полегшено зітхнув. — Гадаю, зі мною все буде гаразд».

Він підвівся з ліжка й у самих трусах