Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

Розділ 54

АВА

Речі майже зібрані. На відміну від першого візиту, тепер я збираюсь прибути як належить – з власним гардеробом, сімейними дорогоцінностями, особистими речами, необхідними в побуті… І, звичайно, зі своїм «лікарським» приладдям. Навіть деякі трави візьму з собою – хто зна, чи знайду зараз у Лейвуді. Весна лише починається – найкращий час, щоб запастись деяким зіллям – щось найкраще збирати саме у бруньках, і мене давно тягне в ліс. Проте у Лейвуді це також можна зробити, а можливо, і щось більше. Гори там вищі, місцевість інша – при думці про блукання тими місцями я відчуваю нетерпіння. Гори, печери… Хто зна, які рослини я там зустріну. Потрібно буде знайти собі провідника – якусь дитину з місцевих. Сінна казала, що жила там. Чи захоче вона тепер поїхати зі мною?

Зараз я їду прощатись. Девін дав мені у супровід двох людей, але я вирішила не заїзжати у Вінтхол. Не так вже давно я там була. Всього півтора місяці. Леді Агата навіть за онуком скучити не встигла – жодного разу з того часу не приїхала. Насправді, я усвідомлюю, що причина інша. Мені просто боляче і принизливо туди їхати. Робити вигляд, що мене не відкинули, тримати голову високо і фальшиво посміхатися. Ні, нав’язувати нікому не потрібне спілкування я не буду. Цілком ймовірно, що леді Агата невдовзі матиме інших онуків, то ж про Рея і сама спокійно забуде.

 Але є той, з ким попрощатись я хочу – Мірган-старший. Його допомогу я отримала тоді для сина і, наскільки розумію, вона має тривати й далі. А їздити у Тисовий гай тепер часто я не зможу, тому… до того ж, мені сподобалось з ним спілкуватись тоді. Щось спільне ми маємо – можливо те, що ті, кого ми любимо, нас люблять недостатньо…

- З вашого дозволу, я проїду з вами, - чемно, але наполегливо заявляє один з моїх охоронців. – На всяк випадок переконаюсь, що там нікого немає.

З зітханням погоджуюсь. Не вірю, що щось може загрожувати мені тут, та вже нехай. У Лейвуді так обмежувати я себе не дозволю. 

Ми не поспішаючи проїзжаємось до самого центру, охоронці заглядають і у бічні проїзди, пильно все оглядаючи. Здається, вони чули про недавні події у цьому місці, тож їм цікаво подивитися на власні очі. Переконавшись у відсутності кого б то не було, мене залишають саму. 

Чекаю, коли кроки стихнуть. Це похмуре місце не може зробити більш живим навіть рання весна. Дотепер в тіні дерев залишки снігу. Згадую, як моторошно відчувала себе тут минулого разу. Тепер не стало краще. Озираючись, відмічаю борозди та ями - вочевидь, сліди бійки давньої Міргана з Кертісом. Намагаюсь вгадати, де лежало тіло – слідів крові вже немає, мабуть, дощі та зливи знищили їх.

Зітхаю, і рішуче крокую до тієї могильної плити, що зліва. Хліб, вино, запалена свіча. Дрібка трави, спалена на полум’ї. Пошепки проказую молитву. 

Довкола так само сиро й похмуро, ще й сонце якраз зайшло за хмари. Торкаюсь холодної плити долонею. Чому б не поговорити з покійником? Хоче він чути чи ні – я відчуваю таке бажання.

- Вітаю, Міргане. Я прийшла попрощатись – ми з сином їдемо у Лейвуд. Я розумію, що ви деякою мірою до нього прив’язані, але залишатися тут Рею немає сенсу –я забираю його у замок, де він буде власником і де буде у більшій безпеці. 

- Там мені буде важче його захищати, - чую із-за спини тихий голос. Стрімко обертаюсь і бачу перед собою прозорий силует. Переводжу подих. 

- Не обов’язково було з’являтись зі спини, - не витримують від докору. 

Привид посміхається. 

- Мене так мало хто викликає... А лякати - це ж улюблене заняття привидів. 

- Уявляю, як вам було нудно, - не витримують від лицемірного співчуття. 

- Ти хочеш забрати звідси хлопчика, і це створює деякі проблеми. Мені потрібні сили, щоб з’являтися так далеко від місця поховання... Не хотілося б блукати ночами, полюючи на необережних подорожніх, щоб поповнити сили. 

О ні, такий розвиток подій мені зовсім не подобається. Пересмикую плечима.

 - А є якийсь спосіб відв’язати вас назад? - запитую з надією.  

 - Ви вже доклали значних зусиль, щоб викликати мене. Нерозумно розкидатися такими можливостями – твоєму сину може знадобитися захист раніше, ніж ти можеш подумати. 

 - То що ви пропонуєте?

-  Прив’язка. Зроби річ, яку він носитиме. Щоб надати мені сили – варто дати пару крапель крові.

Годувати привида-захисника кров’ю? І, мабуть, самому Рею. Щось мені не дуже подобається такий захист.

- Ну або розкрийте могилу і візьміть щось у мене. Палець, наприклад. – зітхає привид. – Частина мене весь час буде із ним і крові не потрібно.

- Але якби ми нікуди не їхали, було б достатньо просто час від часу приходити до тебе на могилу?

- Ну так.

- А якщо приходитиме тільки Мірган? Ми ж обоє прив’язували тебе тоді.

- Так теж може бути, - нехотя погоджується. – Але добре б, щоб і ти.

Здається мені, що справа тут зовсім не в цьому.

- Просто я матиму більше свободи, - визнає нарешті. – Ви прикликали мене сюди, а робити мені в цьому світі нічого. Нудно сидіти всередині руни, а вийти назовні немає сил. Тільки в разі небезпеки хлопчику.

- Я подумаю, - обіцяю. Потрібно порадитись з Сінною. Привида я розумію, але необдуманих обіцянок давати не ризикую.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍