Роберт Пенн Уоррен - Все королівське військо

— Он як? — спитав я.

— Атож,— сказала вона і знов поплескала мене по руці.— Роби те, що тобі до душі, Джеккі. Я хочу, щоб ти робив таке діло, яке буде тобі до душі. І мені байдуже, чи матимеш ти з нього великі гроші. Я ж давно тобі сказала, що ладна жити з тобою де завгодно і їсти самі боби.

Я підвівся з канапи. Почасти й для того, щоб Анна більш не могла отак поплескувати мене по руці, бо це раптом нагадало мені знеосіблений професійний жест медичної сестри, яким вона заспокоює хворого. Відійшовши на кілька кроків, я став проти неї і твердо сказав:

— Гаразд, їстимеш самі боби. Одружуймось. Завтра ж. Сьогодні ж. Досить уже цих дурниць. Ти кажеш, що любиш мене. Гаразд, і я тебе люблю.

Вона нічого не сказала — мовчки сиділа на канапі, поклавши руки на коліна, а тоді підвела обличчя, несподівано стомлене й змарніле, і подивилася на мене очима, повними сліз.

— Ти справді любиш мене? — запитав я.

Вона повільно кивнула головою.

— І знаєш, що й я тебе люблю? — запитав я.

Вона знову кивнула.

— То все гаразд?

— Джеку…— озвалася вона і на мить замовкла.— Джеку, я справді люблю тебе. Іноді мені здається, що я могла б поцілувати тебе, міцно обняти, а тоді заплющити очі і отак разом — у безодню з високої скелі. Або ж так, як отоді, коли ти пірнув за мною, ми поцілувалися під водою і, здавалося, ніколи вже не випливемо. Ти пам’ятаєш, Джеку?

— Пам’ятаю,— відповів я.

— Отак я тоді тебе любила, Джеку.

— А тепер? — запитав я.— А як тепер?

— І тепер люблю, Джеку, і, мабуть, змогла б так і тепер. Але дещо змінилося.

— Змінилося?

— Ой Джеку! — вигукнула вона і вперше, принаймні вперше за моєї пам’яті, піднесла руки до скронь; і хоч цей жест, яким вона намагалася потамувати замішання, не став у неї звичним, згодом мені ще не раз траплялося бачити його.— Ой Джеку, щось таки сталося, стільки всякого сталося відтоді.

— Що ж сталося?

— Ну, почати з того, що одружитися — це ж не зі скелі стрибнути. Та й любов — не те, що зі скелі в безодню. Чи пірнути й не виплисти. Це… це… ну не знаю, як і сказати… це — прагнути чогось у житті, мати якусь мету.

— Гроші…— мовив я.— Якщо ти про гроші…

— Та ні, не гроші,— перебила вона мене.— Я не про гроші кажу… Ой Джеку, якби ти тільки міг зрозуміти, про що я кажу!

— Так от, найматися на роботу до Петтона чи ще до когось із тутешніх я не збираюсь. І не бажаю, щоб вони мене кудись влаштовували. Навіть Ірвін. Я сам знайду собі роботу, байдуже яку, тільки не в них.

— Любий,— стомлено мовила вона,— я ж і не кажу тобі, щоб ти жив тут. Чи йшов працювати до Петтона. Чи до будь-кого. Я хочу, щоб ти робив те, до чого в тебе лежить душа. Аби тільки ти щось робив. Хай би навіть і нічого не заробляв. Я ж казала тобі, що згодна жити в халупі.

Отож я повернувся на юридичний факультет і завдяки своїй наполегливості примудрився вилетіти звідти ще до кінця навчального року. До цього довелося докласти чимало зусиль, бо домогтися, щоб тебе виключили з університету нашого штату,— не так-то легко. Треба добре потрудитися. Звісно, я міг просто написати заяву й піти, одначе коли подаєш заяву або просто перестаєш відвідувати лекції, ти ще маєш змогу повернутися. Тому я й домігся виключення. І коли святкував свій успіх, не маючи сумніву, що Анна розгнівається й теж дасть мені відставку, ми з моїм приятелем та двома дівулями вскочили в скандальну історію, яка потрапила в газети. Я був уже колишнім студентом, тож університет нічого вдіяти зі мною не міг. Нічого не вдіяла і Анна — мабуть, на той час я став уже й колишньою пташиною Джеккі.

Отже, Анна пішла своєю дорогою, а я своєю. Моєю дорогою стала робота в газеті, блукання по міських кишлах, читання книжок з американської історії. Зрештою я знову почав відвідувати лекції в університеті, спершу знічев’я, аби згаяти час, а потім і серйозно. Я дедалі більше заглиблювався в чарівну царину минулого. Був короткий період, коли ми з Анною начебто помирилися, та потім десь знову порушилося зчеплення, і все стало, як і раніш. Я так і не закінчив своєї дисертації, отож повернувся до «Кронікл», де працював репортером, причому репортер з мене був добрячий. І навіть оженився. На Лойс — з біса гарній дівчині, я б сказав, куди гарнішій за Анну, і до того ж пухкенькій, тоді як Анна була кістлява й м’язиста. Лойс виглядала дуже апетитно, ти одразу бачив, що вона ніжна й соковита,— таке собі неймовірне поєднання філе-міньйон із джорджійським персиком, яке тільки й чекає, щоб його скуштували й засипали золотом. Чому Лойс вийшла за мене заміж, відомо лише їй одній. Та, певне, чи не найбільше важило те, що моє прізвище Берден. Я дійшов цього висновку методом виключення. Її не могли принадити моя врода, елегантність, чарівливість, розум, дотепність, освіченість, бо, по-перше, моя врода, елегантність і чарівливість були не такі вже й визначні, а по-друге, Лойс анітрохи не цікавили розум, дотепність і освіченість. Навіть якби я їх мав. Не могли її принадити й статки моєї матері, бо в її власної матері-удови було повно своїх грошей — їх нажив під час війни батько Лойс, хапнувши вигідний підряд на поставки гравію; на жаль, трохи запізно для того, щоб дати своїй дочці так звані переваги доброго виховання в ті літа, коли вона ще була до них сприйнятлива. Отже, лишалося тільки моє прізвище, Берден.

Чи, може, Лойс закохалася в мене. Я висуваю це припущення як одну з можливих причин лише задля логічної і формальної повноти переліку, бо не маю і тіні сумніву, що в галузі кохання Лойс засвоїла тільки саме це слово та ще виконання певних фізіологічних функцій, що їх традиційно з ним пов’язують. Слів вона знала не надто багато, але оті функції виконувала з великою охотою і вправністю. Охота була природним даром, зате вправність — мистецтвом, a ars longa