Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

з... з-під землі?

— Тоді ми знайдемо інший шлях. Або втонемо.

Ферро закинула лук на плече й ковзнула у воду по груди, міцно стуливши тонкі губи. На очах у Лоґена вона вибрела на берег, тримаючи руки над темною водою. Невже вона ніколи не втомлюється? Він відчував такий біль і таку втому, що йому хотілося тільки лягти й більше не вставати. На мить він замислився: може, так і вчинити? А тоді Ферро повернулася й побачила, як він сидить навпочіпки на березі.

— Уперед, біляче! — шепнула вона йому.

Лоґен зітхнув. Переконати її в чомусь було просто неможливо. Він засунув у холодну воду одну ногу, яка опиралась і тремтіла.

— Я за тобою, — пробурмотів він. — За тобою.

Одне одному на шкоду

ерро по пояс у бистрій воді брела проти течії далі, зціпивши зуби від хапкого холоду, а Дев’ятипалий хлюпався й охав за нею. Вона ледве бачила попереду арку, світло з-за якої виблискувало на воді. Арка була перегороджена залізними ґратами, та, підібравшись до неї, Ферро побачила, що вони проіржавіли, витончились і полущились. Вона притиснулася до них. Далі вона бачила струмок, що тік до неї між берегами з каменю та голої землі. Угорі було вечірнє небо, на якому тільки почали з’являтися зорі.

Свобода.

Ферро незграбно посмикала за старе залізо повільними та кволими від холоду пальцями, шумно дихаючи крізь зуби. Дев’ятипалий підійшов до неї та вхопився руками поруч; міцно вчепились і напружились чотири руки в ряд, дві смагляві та дві бліді. Вони притиснулись одне до одного у вузькому просторі, і вона чула, як він гарчить від натуги, чула шум власного дихання, відчувала, як починає гнутися, стиха потріскуючи, давній метал. Досить далеко, щоб вона прослизнула між пруттям.

Спершу вона проштовхнула свій лук, сагайдак і меч, тримаючи їх в одній руці. Просунула голову між пруттям, повертаючись убік, вдихаючи живіт і затамовуючи подих, і пропхала у вузький проміжок плечі, тоді — груди, а тоді — стегна, відчуваючи крізь мокрий одяг, як їй дряпає шкіру грубий метал.

Вона протиснулася на той бік і кинула зброю на берег. Уперлася плечима в арку та притиснула чоботи до сусіднього прута, напруживши всі м’язи, тим часом як Дев’ятипалий потягнув за нього з другого боку. Раптом він піддався, розламавшись навпіл і насипавши в струмок лусочок іржі, та перекинув її на спину так, що вона повністю занурилась у крижану воду.

Заходився протискуватись, скривившись від натуги, Дев’ятипалий. Ферро виринула, задихаючись від холоду, взяла його під пахви й почала тягнути, відчуваючи, як його руки обхопили її спину. Покректала, помучилася й нарешті витягнула його. Вони разом плюхнулися на мулистий берег і лягли там бік у бік. Ферро підвела погляд на напіврозвалені стіни зруйнованого міста, що прямовисно здіймалися над нею в сірому присмерку, важко дихаючи та слухаючи важке дихання Дев’ятипалого. Вона не сподівалася вибратися звідти живою.

Та вони ще не пішли остаточно.

Вона, мокра як хлющ, перекотилась і незграбно підвелася, намагаючись зупинити свій дрож. Замислилася, чи було їй хоч раз у житті так холодно.

Вона почула бурмотіння Дев’ятипалого:

— Ось і все. Бля, ради мертвих, ось і все. З мене досить. Я не ступлю більше ні кроку.

Ферро хитнула головою.

— Нам треба трохи пройти, поки ще є світло.

Вона підняла з землі свою зброю.

— І це ти називаєш світлом? Бля, жінко, ти навіжена?

— Сам знаєш, що так. Ходімо, біляче.

Вона штурхнула його мокрим чоботом у ребра.

— Гаразд, хай йому грець! Гаразд!

Він знехотя підвівся, хитаючись, а вона розвернулася й пішла вгору берегом крізь сутінки, віддаляючись від стін.

— Що я накоїв? — Вона повернулася й поглянула на нього, застигнувши на місці. З мокрого волосся довкола її обличчя крапало. — Що я там накоїв?

— Ти нас витягнув.

— Тобто...

— Ти нас витягнув. Ось і все.

Вона попленталася вгору берегом, а за мить почула, як за нею йде Дев’ятипалий.

Було так темно, а Лоґен так стомився, що він як слід побачив руїни аж тоді, коли вони майже зайшли до них. Він вирішив, що колись там, швидше за все, був млин. Він був збудований зовсім поряд зі струмком, хоча його колесо, як здогадувався Лоґен, зникло щонайменше кілька століть тому.

— Зупинимося тут, — шепнула Ферро та прослизнула в напіврозвалений вхід.

Лоґенові через утому вистачало сил лиш на те, щоб кивнути й поплентатися за нею. У порожню оболонку лилося ріденьке місячне сяйво, освітлюючи краї каменів, обриси старих вікон і щільно втовчений ґрунт на підлозі. Він пришкандибав до найближчого вікна та згорбився під ним, поволі опустившись і брьохнувшись дупою на землю.

— Ще живий, — промовив він самими губами й усміхнувся сам собі.

Його уваги вимагала сотня порізів, подряпин і синців, але він ще був живий. Він сидів нерухомо, мокрий, зболений і геть виснажений, дозволив очам заплющитись і насолодився відсутністю необхідності рухатись.

Він нахмурився. У темряві лунав якийсь дивний звук, що перекривав дзюркотіння струмка. Якийсь стукіт, якесь клацання. Лише за мить він зрозумів, що це. Зуби Ферро. Він скинув із себе плащ і скривився, стягуючи його з роздертого ліктя, а тоді в темряві подав їй.

— Що це?

— Плащ.

— Бачу, що плащ. Для чого?

Трясця, ну й уперта. Лоґен мало не розреготався.

— Може, в мене й не такі очі, як у тебе, та я все-таки чую, як цокочуть твої зуби. — Він знову простягнув плащ. — Шкода, що я не можу запропонувати чогось більшого, та це все, що я маю. Тобі він потрібніший, ніж мені, тож ось він. Це не соромно. Візьми.

Запала тиша, а тоді він відчув, як вона тягне плащ у нього з руки й закутується в нього.

— Дякую, — буркнула вона.

Він підняв брови, замислившись, чи правильно її розчув. Схоже, усе колись буває вперше.

— Гаразд. І тобі.

— Га?

— За допомогу. Під містом, на пагорбі з каменями, на дахах і все інше. — Він на мить замислився. — Це дуже велика допомога. Швидше за все, більша, ніж я заслуговую, але... ну, я все одно збіса за неї вдячний.

Він зачекав, коли вона щось скаже, та не почув нічого. Тільки дзюркотіння струмка під стінами будівлі, свист вітру в порожніх вікнах і власне тяжке дихання.

—