Анатолій Андрійович Дімаров - Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров

Біля мого вуха пролетіла раптом стріла. Я всміхнувся. Дивно, що вони зовсім не лякалися мене. Було це безрозсудно — я міг би спопелити і двір цей, і людей. Гавкали спущені пси. Бігали з походнями люди. «Як діти», — подумав я гірко і притулився спиною до огорожі.

За межами обійстя я зупинився. Світив місяць. На ньому змагалися брати, і це було так само вічно, як зміна дня і ночі.

Там, за парканом, бігали і кричали люди. Там казилися пси, і люди зовсім забули про небезпеку. Були тільки мисливцями, запаленими сліпим вогнем, і через це безрозсудними. «Дай, боже, їм розуму, — прошепотів я, — освіти їх вогнем своїм праведним, пробуди і заспокой!»

У цю бентежну прохолодну ніч, коли місяць там, угорі, так непокоїв мене, коли вилазка моя у ворожий стан так неславно закінчилася, я знову запраг самоти. Знав, що чекають мене вдома, але туди я прибуду тільки на світанку. Мені захотілося хоч на короткий час вийти з цього кола і трохи забутися. Зібрати розкидані думки і щось вирішити.

Світилася переді мною біла, порожня, щедро облита сяйвом дорога. Дзвеніли цвіркуни, широка тиша повила цілий світ. Спали кущі й дерева, спали пшениці обабіч дороги і тирса, я розчинявсь у цій тиші, наче сіль. І захотілося мені повернутися на те місце, де знайшов я нещодавно брата свого нещасного, захотілося вклякнути перед тими образами й помолитися.

«Коли все це закінчиться, — подумав я, — лишуся жити в тій пустиці. Дивитимуся, як сходить місяць і сонце, як росте зілля й трава. Слухатиму щебет пташок і мову листя». Мені хотілося схилити чоло перед великою тишею лісу й неба й пошепки до неї молитися. Хотілося ходити півзарослими стежками, щоб не заростали вони зовсім…

Сидів на пеньку на узліссі. Поклав на коліна долоні і весь закоцюб під місячним світлом. Білочубий Пан покинув колись серед неба свою відрубану голову, а сам пішов шукати її в інші світи. Голова ця перекочується з одного краю неба в інший. Шукає господаря свого, так само, як господар її.

Зашаруділа коло мене трава. Жовтовухий вуж виставив чорну голівку. Нічні метелики кружляли навколо мене й цього вужа — палала в місячному світлі його голова. Миготіли довкола сині вогники світляків, наступної ночі стануть вони метеликами. Полетять струсити пилок на квіти, і квіти зав! яжуть у своєму суцвітті тугий плід…

Велика тиша приходила до мене. Десь далеко кричав деркач, забувши, що пора спати, і плив звідусіль теплий дух вистояного зела. Бур’ян і зілля звішували свої повні свіжого насіння голови. Прийде час, і ті голови розваляться від страху перед криком далекого, самотнього пугача — засіватиметься відтак уся земля. Я відчув раптом, що заскімлило мені серце: любив цю землю і все живе на ній. Благі сльози зросили мені щоки, а в груди повільно вповзала, як той вуж золотовухий, тепла й волохата втома.

Чернець

— Я зовсім утратив спокій, — розповідав чернець. — Ночами мені ввижалися загадкові обличчя — обличчя вбійників.

Я молився за них і за себе, прохав бога, щоб він мене вивів Із того кола заклятого, бо в тому, що відбувалося, не я був винуватий.

Не хотів навіть знати, що там у них сталося: людське кровопролиття не можна виправдати. Горе тому, хто порушить ту високу заповідь: не убий, — цього я колись зазнав на своїй шкурі.

Але він знову прийшов до мене. Той, которого зустрів був я на узліссі, з утомленим обличчям. Того разу був він у простій одежі, а тепер у шляхетській. Я зрозумів: не проста це пташка, але пани завше такі. І не захотів його приймати. Кричав на нього, щоб забирався геть, мене лють так пойняла й обурення, що мало не вдарив я його. Він тільки зирнув зизо, але змовчав.

Обличчя в нього і справді було втомлене. І чудні мав очі. Ніколи не зустрічав я таких очей. Не міг витримати погляду його — все крижаніло всередині, а тілом перебігав незрозумілий ляк. Я ще кричав на нього, ще лаяв його і сварив, але все в мені раптом заціпеніло, І я замовк, розкривши рота: не міг уже ні кричати, ні сердитися. Я був у його владі. Тоді впав йому до ніг й оросив сльозами його чоботи. Уклінно просив залишити мою пустицю й піти собі геть.

— Не бійся, отче, — сказав він лагідно. — Не вчиню тобі нічого лихого.

Тоді я відступив від ворога. Він зайшов досередини і сів на ослін, грубо збитий з паліччя. Я все ще стояв при вході, не зважуючись зайти до власної домівки. Тоді він знову зирнув на мене і всміхнувся. Я осмілів.

— Хто ти, дивний чоловіче? — спитав із трепетом у голосі.

Він знову подивився на мене своїми чудними очима, здалося, вискочить мені з грудей серце, а тоді потупився.

— Хто я такий? — спитав здивовано. — Хіба я знаю? Мабуть, такий, як і ти, — бездорожник.

Це було дивне слово, і я не зважився розпитувати його далі.

— Не бійся, отче, — знову повторив він. — Перебуду в тебе цю ніч і піду…

Він сидів на ослоні. В печі палав вогонь, і він задумано підкидав у той вогонь поліняччя. Дим вився по стелі і випливав у двері. Між брів у пришельця я помітив глибоку складку.

— Щось невеселі ви, пане, — сказав я, вже зовсім оговтавшись. — Може, прагнете відпущення, я можу прийняти від вас сповідь.

— Ні! — коротко відповів він, все ще дивлячись на вогонь.

Тоді я вийшов з пустиці, не бажаючи йому перешкоджати. Там, під деревами, ревно помолився богові. Я сказав йому: «Господи, чому знову ставиш мене на цій дорозі? На випробування мені чи цьому чоловікові? Коли йому, забери його з-перед очей моїх — не витримує того моя душа. Хочу уповати тільки на тебе, бо інакше чи й буде в мене сила спастися?»