Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

Друга буря відстрілялась, дощ ледь сочився, крізь нещільні шпари краплі капали рівномірно, як годинник.

Фока завершив:

— Вже минає друга північ, дякую вам за святце і за напівсвятце, а тепер спати.

Старий Кочерган оголосив:

— Дякуємо вам, ґаздо, щоб ви були таким голосним, як цей грім, аби вас так чули у світі, аби ви були такі веселі, як святце, і такі жваві як напівсвятце.

Колиба заснула у згоді.

Дим перед вогнем

А ми тимчасом вибіжемо поза колибу, поза свято, поза бутин Фоки, поза всю нашу розповідь, як дим, що несений вітром вистрілює вгору, випереджуючи вогонь. Вилетимо до майбуття, котре вже тоді тягнуло до себе, хоч ніхто його і не знав, і мало хто передчував. Ми, пізно народжені, є розумнішими від своїх предків за малі гроші, або й задармо. Про їхні надії ми говоримо поблажливо і, що це так мало бути, бо така доля. Часом ми представляємо доказ на суд історії — історії повіту чи людства — за відсутності підсудних, іноді без свідків, іноді свідків вибираємо на суддів, а часом себе самих і на свідків і на суддів. На щастя, ми не зрікаємося своїх власних надій, вперто вірячи, що ані так, ані інакше бути не мусить. Ми долі в карти зовсім не заглядаємо і так є добре. Тільки найкращі, ті, що веснують хоч би з останніх сил, покладаються на долю, як на гірську весну. Вона таємнича, здавалось би, дуже гримасна, але ж весна.

Іванисько Цвирюк пережив усіх рубачів і бутинарів. Коли з бистрецькими рубачами сталося несподівано те, про що розкажемо пізніше, то говорили, що Цвирюк винюхав, що загрожує, припинив на час чвари з лісом, бо його попередили лісові шепоти, а він їх послухав і тому покинув бутин. Мабуть, ніхто цього не чув від самого Іваниська? Його предки були лісовими людьми і він до кінця життя стріляв у оленів. Але для своїх дітей він виробив із лісу царинки і городи, навчив їх корчувати і ґаздувати, вигодував для них теж трохи більше худоби. З собою у ліс їх не брав і наказав, щоб не ходили до лісу з рушницею. Діти були послушними, не пхалися до лісу.

Іванисько помер весною, через п’ятдесят років після нашого бутину. Помер трохи за рано, але він був досить вимучений лісом і щораз худіший. Коли його несли з Кошєрища на цвинтар на Бистрець, збіглося чимало людей з-під Чорногори, з Дітула, з Руського, з-під Костриці і з-над Ріки. Коли дійшли до цвинтаря, то зауважили, що й олені з боку Чорногори прийшли подивитися. Зійшли нижче Довбушового Крісла, стали собі на горбочку і спокійно дивилися. Голосний, але незлостивий сміх розлетівся серед громади, що йша за труною, а хтось з похоронних гостей вигукнув: «Цвирюче, вставай, твоя худоба!» Парох Криворівні, священик Волянський, чоловік внучки старого священика Бурачинського, ще в житті не бачив такого похорону. Він і сам не знав, чи йому сміятися, чи кричати на людей. Вдав, що не чує, і заспівав голосніше: «Вічная пам’ять!». Люди вторили священикові, а поміж себе перешіптувались, що це знак. Знак добрий, що душа Іваниська у Бога за пазухою, бо лісова худоба прийшла на похорон, а весь народ замість того, щоб плакати, приязно сміється.

Іванисько був тихим, ніхто про нього пісень не співав. Пам’ять про нього разом з весною повертається над Бистрець. Нехай ті, що його не знали, побачать води Бистреця, як ті розмерзлими й іскристими виблискують на весну. Чи вони так само злостиво посміхаються, як думали про Іваниська? Відблискують кожною краплиною:

— Дивися сам! Слухай! Вгадуй!

XI. Для чого?

1

Задрімала весна, раннього ранку підкрадалася слизьким підступом зима, лапами інею загортаючи ліс по колибу, коли Кузьма Ґотич за один нічний перехід з бистрецької пущі повернувся на Рабинець. На місце Іваниська прийшов з ним Дмитрейчук.

Небо стальне, тверезе повітря наближало сині верхи. Пронизуване пищанням яструбів, воно знову запахло холодним чиганням. Протверезілі після весняних бенкетів яструби запрагнули крові. Вони зачаїлися у сивих смереках, а потім тут чи там, немов вистрілені з пращі, нападали на здобич, пригнітаючи її вже самим криком: «Бій, пій, не смій!». Атаковані птахи і зайці, піддаючись загрозі, відразу застигали, наче від руху стало б ще гірше. Яструби убивали одним прицільним ударом дзьоба у голову. Вдосвіта вони панували над лісом неподільно, як сови вночі, тому, сидячи на здобичі, верещали грізно на ранніх-невчасних мандрівників, щоб ті не сміли наближатися. Кузьма сумно витріщив очі, а Дмитрейчук, лаючись зі сміхом, проганяв хижаків.

В колибі Кузьму вітали тепло, майже кожен шукав якоїсь нагоди, щоб з ним заговорити. Відтоді вже ніхто не називав його «Нявчуком», навіть поза очі, навіть жартома. Але Кузьма став ще більше несміливим, ховався по закутках, неначе уникав нападу, немов кожна розмова була нападом. Світловолосий Дмитрейчук взявся до роботи відразу щиро і послушно, захоплювався всіма, слухав кожного, хто мав бажання йому вказувати. Про видива чи пущові практики більше не було навіть мови.

Ще раз оживився бутин гістьми з села і з полонин. Були й такі, що навіть здалека приходили на годинку, на дві, аби лиш пробігтися по бутині, аби лиш побачити на власні очі. Слава про бутин розійшлася і утвердилась, тож ніхто вже цьому не дивувався. Пущі, по яких не часто досі ступала нога людини, наповнилися окриками, виграванням пил, гуркотом колод. Щоправда, всі захоплювалися вигадливими ризами і блискучими гатями Савіцького.

Захват був загальний, але мовчазний, бо вигляд ризи, а передусім гладке з’їжджання колод на бездоріжжі, їхня стрімка швидкість розбивали уяву про простір, наповнювали ворожим страхом. Вже самі ці точні і вишукані будівлі викликали занепокоєння. Не один знерухомів, задумався, сам не знаючи над чим, не одного скручувало при вигляді ризи, наче від нього вимагали, щоб і він так будував, або щоби якось змінився. Здається, не було такого, хто сказав би: «Я зроблю такі самі ризи, навіть кращі». Врешті-решт до прощання з лісом найбільше підштовхували не людські витвори, а стародавні пам’ятники лісу, особливо дві незабутні колоди. Один їх показував іншому, кожен розповідав своїм, тому пам’ять про них дожила буквально до наших часів.

Під самою полониною на верху показували розлуплене дерево, в осерді якого викрили глибокий вруб сокири. Вирахували, що більше ніж триста років тому людина, проходячи краєм полонини, надрубала молоде дерево до осердя, і цей знак зберігся, обростаючи упродовж століть шарами, корою, мохами. Які ж це