Ігор Бондар-Терещенко - У задзеркаллі 1910—1930-их років

в неї, ще невинної дівчини, чи можна глянути, що знаходиться в її сумочці. Та, здивувавшись, дозволила. «Дякую вам, я, знаєте, страшенно цікавлюся вмістом дамських сумочок», — обережно зауважив відомий письменник і висипав на стіл увесь вміст сумки, уважно роздивився, поскладав усе назад, а листа, якого дівчина отримала того дня від інститутського приятеля, залишив. Глянув якось дивно і перепитав: «А чи не дозволите мені прочитати цей лист, якщо він вам не дорогий з якої-небудь особливої причини?» Натурально, знервована дівчина погодилась, сановитий нахаба дочитав листа до кінця і знову спитав: «Чи можу я з вам домовитися? Я буду платити вам по одному карбованцю за кожен лист, якщо ви будете давати мені їх прочитувати.» І все це було сказано з таким поважним виглядом, що співрозмовниця, зашарівшись, розреготалася — і погодилась. Задоволений І. Бабель тут-таки витягнув карбованця і поклав на стіл.

Звичайно, нескладно здогадатися, що ж саме оповідачка відтоді змушена була І. Бабелю «давати», і що ж насправді нахабний письменник при тому «витягнув» і «поклав». Але здогадуватися можна, будучи озброєним сучасними психологічними методиками фройдистського штибу, а під згадувану пору 1920—30-их років виникали зовсім інші асоціяції. «— Що будемо робити, товаришу Сталіне? — лякалися успіхові якого-небудь літератора у ті благословенні часи. — Як що робити? Заздрити будемо», — відповідав на це неабиякий психолог, а також Перший критик СРСР. Хоч від фрустрацій в імпліцитній формі це не рятувало, і навіть сьогодні важко щось заперечити, коли і femina довкола виключно melancholica, і Франко віднедавна — зовсім не Каменяр, і навіть Леся вже, здається, — не Українка. І взагалі, заходячи наразі в розмову про зразки еротичного письма в українській радянській літературі, вкотре наштовхуєшся на монолітність контексту. Офіційна думка зазвичай трактує їх за порнографію, натомість самі письменники, зі свого боку, також зближуються у своєму погляді на даний предмет до незначних відстаней. Так, ніби маємо справу з одним автором і однією моделлю, а також універсальним ракурсом і чітко означеним менталітетом радянського мистця.

Для начальства 1920—30-их достатньо було покласти модель спиною до мольберта й поставити перед нею люстро, як голизна одразу ставала ознакою обізнаности з шедевром Веляскеса. Втім, навіть покладені а ля Олімпія чи посаджені а ля Вірсавія, підтоптані радянські панянки все одно мали неапетитний вигляд. І тому автора-соцреаліста завжди охоплював правець серйозности, щойно справа доходила до опису еротичних сцен, адже після постсимволістської та футуристичної евфорії 1910—20-их радянська жінка вже була не просто жінкою, але символом Батьківщини, і тому словесне зображення тих же жіночих сідниць обов’язково мусило нагадувати читачеві про поля й ліси його незайманої Вітчизни, себто письменник був приречений так описувати відповідні портрети і сцени, щоби їх можна було примістити у шкільній читанці. У такий спосіб читач мусив зрозуміти, що Україна — це край, що має власну духовну спадщину. Натомість Захід — це, безперечно, гниле болото, куди інколи їздять українці, аби дізнатися, що і вони, Химко, люди, які вже не червоніють за столом при інтернаціональному слові «хунвейбін». Там, на Заході, буржуйський еротизм виявився полем потужних інтелектуальних спекуляцій. Але одна справа — захоплюватися якою-небудь Раєю Троянкер, і зовсім інша — писати про еротику в журналі «Комуніст».

Частина 10

КВАРТИРНЕ ПИТАННЯ І КОМУНА В СТЕПАХ

Архітектура соціялізму: стріха з орнаментом чи ар деко?

Люди існують, як порода термітів, спеціальність яких борознити ґрунт і зводити геометрично правильні споруди — кристали із глини, соломи й дерева.

С. Третьяков

Повернулися ми і трах… немає міста. Думка одна вгору, інша під ноги, хрест-навхрест. Порожнечі та кулі, ще трапецію видно. Життя немає. Усе.

Д. Хармс

Сьогодні чомусь прийнято вважати, що історія радянської архітектури має один таємничий пробіл, а саме — зовсім не описаний механізм керування нею, прийняття рішень тощо. Мовляв, незрозуміло, ким вони приймалися, як був улаштований найважливіший фактор утворення стилю, ота внутрішня професійна ієрархія, що дозволяла миттєво втілювати в будь-якій точці СРСР прийняті в Москві рішення. Мовляв, у жодній з написаних дотепер історій радянської архітектури про це анічичирк.

Будівництво моделі пам’ятника III Інтернаціоналу. Згори вниз: І. Меєрзон, T. Шапіро, В. Татлін. 1920 рік

Насправді ж саме І. Сталін — Перший літературний критик, Перший мовознавець, Перший архітектор і ще багато в чому «перший» — очолював цю ієрархію, зробивши з архітектурного проектування й будівництва в підвладній йому країні слухняний інструмент формування цієї останньої згідно з власними уявленнями.

Так, Сталін не вибирав (як Гітлер — Шпеера) якийсь один напрямок чи одного улюбленого архітектора. Ніхто з архітектурної еліти, яку взяв в оборот Сталін на початку 1930-их років, не міг би сказати, що перемогли його власні архітекторські погляди. У цьому «виборчому» сенсі не перемогли ані конструктивісти, ані клясицисти. Використали всіх, обравши декілька підручних, заслужених і професійних майстрів, аби керувати республіканськими проектами, що їх затвердило вище столичне начальство. Начальником усіх знакових будов у СРСР був, як знати, І. Сталін. І тому процес утворення сталінської архітектури 1931—1954-их років — як і будь-який з давно розроблених процесів переходу з «революційних» форм на тоталітарні — аж ніяк не був позбавлений логіки, адже за логіку були смаки однієї людини.

Відтак, на місцях вирішували архітектурні задачі зазвичай рядові будівничі нових індустріальних форм, які згодом бралися на озброєння або заперечувалися у вищих інстанціях. З-поміж усіх архітектурних ідей і споруджень, найбільш різко відкинутих культурою, насамперед варто згадати проект мобільних житлових осередків М. Охітовіча, а також будинок московської Центроспілки, побудований Ле Корбюз’є.

Проєкт Палацу Рад. 1934 рік

Згідно з темпами урбанізації того часу, перехід групи Будкому РСФСР, якою керував М. Ґінзбурґ, від урбанізму до дезурбанізму відбувся, як свідчить історія архітектури, за півтори години. У 1929-му році до майстерні Будкому, немов Остап Бендер з роману «Золоте теля» І. Ільфа і Є. Петрова або реґент-консультант Коров’єв з «Майстра і Маргарита» М. Булґакова, завітав нахабний молодик у капелюхові й картатому піджаку, потинявся між розставлених підрамників з кресленнями будинків-комун і зник. Це був Михаїл Охітовіч, що мав натоді 33 роки. Наступного дня він прийшов знову і зачинився з керівником групи М. Ґінзбурґом у його кабінеті. Сцена, що достоту нагадує відповідний акт зі згаданого «Золотого теляти»:

«Уже спорожнів „Геркулес“ і босоногі прибиральниці ходили по коридорах із брудними відрами, уже пішла остання друкарка, що затрималася на годину, щоб надрукувати особисто для себе вірші Єсеніна „Влача стихов злаченые рогожи, мне хочется вам нежное сказать“, уже Сарна Михайлівна, який набридло чекати, підвелась і, перед