Джек Лондон - Джеррі-Островик

жовтогарячі, а блідо-золотаві, та ще лілеї-маріпози, що їх вітер гойдав на тонких стеблинах серед посохлої трави, ясніли, мов барвисті метелики, які сіли на мить перепочити.

А Майкл, бігаючи повсюди за невгамовним братом, весь час чогось шукав — і не знаходив.

— Все чогось шукає, все шукає, — казав Гарлі Кенен дружині. — Не здобичі, ні. Чогось такого, чого тут нема. Цікаво мені, чого це він шукає…

Майкл шукав Стюарда — і не знаходив. Небуття держало його й не відпускало — хоча, якби Майкл міг попливти пароплавом у Південні моря, за десять днів він доплив би на Маркізькі острови й там знайшов би Стюарда, а з ним Квека й Старого Моряка — всі троє жили, мов лотофаги[23], в земному раю Тайоги. В очеретяній хатині під високими авокадовими деревами й біля неї Мапкл знайшов би і їхніх улюбленців — котів, кошенят, поросят, віслючків і поні, пару маленьких папуг-нерозлучок, і пустуху-мавпочку чи й двох; але ніколи там не бувало собак і какаду. Бо Дег Доутрі якнайкрутішими словами наклав табу на собак. Після Кілені-боя, мовляв, він жодної собаки п бачити не хоче. А Квек хоч і не казав нічого, проте нізащо не хотів купити жодного з білих какаду, що їх приносили на берег матроси з купецьких шхун.

Майкл довго не кидав свого шукання і, бігаючи по гірських стежках, зсовуючись кручами в яруги та видираючись із них, весь час сподівався й готовий був побачити Стюарда перед себе або ж почути незабутній запах, що приведе до нього.

— Все чогось шукає, все шукає… — наспівував Гарлі Кенен, їздячи верхи вдвох з Віллою й цікаво стежачи за безупинними Майкловими пошуками. — Джеррі — той шукає кролячих нір та лисячих слідів; але ти завважила, що Майкла вони не дуже цікавлять? Йому треба не їх. Він поводиться, як той, хто згубив великий скарб і не знає, де його шукати.

Від Джеррі Майкл дізнався дуже багато про все живе в лісах та на полях. Бігати за Джеррі було, видно, єдиною його розвагою, бо не грався він ніколи. Гри він не визнавав. Він був хоч і не такий дратливий та понурий, як у Колінзовій школі мук або в роки, перебуті на сцені, але стриманий та поважний. Жвавість і безпосередність умерли в ньому. Як леопард позначив йому пазурами плече, що й тепер нило в вогку чи холодну погоду, так само й дух його був позначений усім, чого він зазнав. Він любив Джеррі, радий був його товариству, охоче бігав з ним; однак перед вів завше Джеррі, завше він перший галасливо кидався в погоню і гавкав сердито та нетерпляче на білок, що стрибали по деревах на сорокафутовій височині. Майкл тільки дивився й слухав, а буйного завзяття не виявляв.

Так само спокійно дивився він на страшні й кумедні сутички Джеррі з Вікінгом — великим огирем-першероном. То була тільки гра, бо Джеррі з Вікінгом широ приятелювали; і хоч могутній кінь, як несамовитий, ганявся за Джеррі по всій загороді, злісно прищуливши вуха й вискаливши зуби, він зовсім не хотів скривдити тер'єра, а тільки грав свою роль в удаваній битві. Та хоч як Джеррі манив брата до тієї гри, Майкл не хотів брати в ній участі. Він удовольнявся тим, що сидів за воринням і дивився.

«А навіщо?» — ніби питав Майкл, бо назавжди втратив смак до гри.

Однак де доходило до справжнього діла, там Майкл був навіть попереду Джеррі. Через свинячу чуму та ящур чужим собакам було заказано з'являтись у маєтку Кененів. Майкл довідався про те майже зразу й відтоді не церемонився з приблудними собаками. В зловісній мовчанці, ніколи не попереджуючи гавкотом чи гарчанням, він наскакував на них, шарпав, кусав, качав по землі й проганяв геть. Це було однаково що ганяти чорношкірих — так він служив богам, яких любив і які хотіли від нього цієї служби.

Бо він полюбив Віллу й Гарлі — не так палко й шалено, як колись Стюарда, але щиро й глибоко. Він не намагався виявити свою любов, стрибаючи, вигинаючись та вискаючи, — то була манера Джеррі. Однак його завжди тішило їхнє товариство, і він радо приймав їхні пестощі після Джеррі. Може, найглибше задоволення Майкл відчував тоді, коли сидів перед каміном біля Вілли та Гарлі, поклавши голову комусь із них на коліно, а часом на голову йому лягала рука або ж ласкаво м'яла зморщене вухо.

Джеррі міг навіть змалитись до того, що грався з дітьми, які часом гостювали у Кененів. Майкл терпів дітей, лиш поки вони його не чіпали. А як починали загравати з ним, тоді остерігав їх тихим гарчанням та наїжаченою шерстю, підводився і йшов геть.

— Не розумію, — казала Вілла. — Він же був такий грайливий, пустотливий, невгамовний. Куди легковажніший, жвавіший і вже безперечно гамірливіший за Джеррі. Якби він умів говорити, то, певне, розповів би жахливі речі про свої пригоди після Тулагі й аж до «Орфею».

— А ось де й сліди їх, — відповів Гарлі й показав на Майклове плече, роздерте леопардовими пазурами того дня, як загинули ердель Джек і зелена мавпочка Сара.

— Він же гавкав, я пам'ятаю, що він гавкав, — провадила Вілла. — Чому ж він тепер не гавкає?

А Гарлі знову показував на плече зі шрамом і пояснював:

— Може, оце й є причина. І, напевне, ще сотні інших пригод, слідів від яких ми не бачимо.

Та все ж їм довелось почути, як Майкл загавкав — і не раз, а двічі. І обидва ті рази були тільки завдатком третього, куди значнішого подвигу, коли він, навіть не гавкаючи, ділом виявив усю глибину своєї любові до людей, які врятували його від тісної клітки та від арени для вільного життя в Місячній долині.

А тим часом, без кінця бігаючи з Джеррі по маєтку, віл вивчав його закони й звичаї та знайомився з усім живим у ньому — від курників та качиних ставків і до самого вершка гори Сономи. Він дізнався, де можна знайти диких оленів у будь-яку пору, і коли вони набігають на сливники, виноградники та яблуневі сади, і коли ховаються в найглибших, найглухіших яругах, і коли виходять на галявини та голі узгір'я й гримотять рогами в бою. Під проводом Джеррі, завжди бігаючи вузькими стежками позаду, як і годиться такому статечному псові, він спізнав звичаї лисів, і єнотів, і ласиць, і сьєррських тхорів, що скидались і на кота, й на єнота,