Чарльз Діккенс - Посмертні записки Піквікського клубу

— Дивує, мушу признатися, — відповіла Арабелла, дедалі більше хвилюючись.

— З вашого дозволу, я візьму стілець, мадам,— сказав незнайомий.

Він узяв стілець і витяг з кишені футляр з окулярами, які наклав собі на ніс.

— Ви не знаєте мене, мадам? — спитав джентльмен, дивлячись на Арабеллу так пильно, що та почала хвилюватися.

— Ні, сер, — полохливо відмовила вона.

— Ні? — повторив джентльмен, похитуючи лівою ногою. — Та й дивно було б, якби ви знали. А моє ім’я повинно бути відоме вам, мадам.

— Повинно? — Арабелла тремтіла, сама не розуміючи чому. — Дозвольте спитати, як ваше прізвище.

— Зараз, мадам, зараз, — сказав незнайомий, все ще не зводячи очей з її обличчя. — Ви нібито недавно одружилися?

— Недавно, — ствердила Арабелла ледве чутним голосом, відклала набік свою роботу і захвилювалась ще більше, бо думка, яка промайнула раніше в її голові, ставала настирливіша.

— І одружились, не настоявши, щоб ваш наречений спитав спершу дозволу в свого батька або в того, від кого він матеріально залежить.

Арабелла приклала до очей свою хусточку.

— Не зробивши навіть спроби так або інакше довідатись, як ставиться до цього старий?

— І цього я не можу заперечувати.

— І не мавши досить великих коштів, які могли б відшкодувати вашому чоловікові втрати, що він їх зазнав, бо одружився всупереч бажанню свого батька. Це те, що хлопці й дівчата звуть некорислива любов, але тільки до того часу, поки не придбають своїх власних хлопчиків та дівчаток. Тоді вже вони звуть це інакше, Арабелла вмивалася слізьми і виправдувала себе молодістю й недосвідченістю. Вона казала, що тільки щире кохання примусило її зробити такий необачний крок, і посилалась на те, що змалку була позбавлена порад і гарного прикладу батьків.

— Це була помилка, — вже дещо лагідніше промовив старий джентльмен, — велика помилка. Фантазія та романтика. Серйозні люди так не роблять.

— То моя провина, виключно моя провина, — ридала бідолашна Арабелла.

— Дурниці! — сказав старий джентльмен. — Хіба то ваша провина, що він закохався у вас? Хоч ні, — і джентльмен лукаво глянув на Арабеллу, — то була ваша провина. Він не міг не закохатись.

Може, невинний комплімент, може, оригінальна манера, з якою його було сказано, може, зміна в поводженні старого джентльмена, а може, всі три причини разом викликали усмішку на Арабеллиних устах.

— А де ваш чоловік? — суворо спитав старий, що й сам мало не всміхнувся.

— Він щохвилини мусить повернутися, сер, — відповіла Арабелла. — Я умовила його прогулятись трохи. Він зовсім змарнів і нудьгує, що не має ніяких відомостей від свого батька.

— Нудьгує, кажете? Катюзі по заслузі.

— Він хвилюється за мене, а я, звичайно, хвилююся за нього, сер. Це ж через мене опинився він у теперішньому становищі.

— А я думаю, що через нього. Так йому й треба. І я дуже радий, що він нудьгує.

Не встиг старий вимовити це, як на сходах почулися кроки, які обоє вони впізнали відразу. Маленький джентльмен зблід і, намагаючись здаватися спокійним, підвівся з стільця, коли містер Вінкл увійшов у кімнату.

— Батько ! — скрикнув містер Вінкл і від здивування аж відступив назад.

— Так, сер, — відповів маленький старий джентльмен. — Що ви хотіли сказати мені?

Містер Вінкл мовчав.

— Сподіваюся, вам хоч трохи соромно? — спитав старий.

Містер Вінкл і тепер не відповів нічого.

— Вам соромно чи не соромно, сер? — напосідав джентльмен.

— Ні, сер, — сказав нарешті містер Вінкл, беручи Арабеллу за руку. — Мені не соромно; ні за себе, ні за мою дружину.

— Серйозно? — глузував старий джентльмен.

— Я дуже шкодую, що розсердив вас, сер, — сказав містер Вінкл, — але не маю ніяких підстав соромитись, що ця леді — моя дружина, а ваша донька.

— Давай твою руку, Нат! — промовив старий джентльмен зовсім іншим голосом. — Поцілуйте мене, моє серденько. Кінець-кінцем, ви — чарівна невісточка.

Через п’ять хвилин містер Вінкл пішов шукати містера Піквіка, і коли, повернувшись з ним, відрекомендував його своєму батькові, обидва джентльмени хвилин з п’ять тиснули один одному руки.

— Велике спасибі вам, містер Піквік, за мого сина, — сердечним тоном промовив старий містер Вінкл. — Я людина нервова і, коли бачив вас востаннє, був у дуже кепському настрої: так роздратувала мене несподівана звістка про одруження мого Ната. Тепер я бачив її на власні очі і цілком задоволений. Чи мушу я перепрошувати вас ще, містер Піквік?

— Аж ніяк, — відповів містер Піквік. — Ви дали мені те, чого єдино бракувало для повноти мого щастя.

РОЗДІЛ XLIII

Піквікський Клуб остаточно скасовано, і все закінчується загальним задоволенням.

По приїзді містера Вінкла з Бірмінгема минув тиждень. Містер Піквік і Сем Веллер зникали з дому на цілі дні, поверталися перед самим обідом і мали надзвичайно таємничий вигляд, що зовсім не пасував до їхньої щирої вдачі. Було ясно — настигали якісь важливі події. Залежно від свого темпераменту кожен висловлював окрему думку. Дехто (і містер Тапмен у тому числі) гадав, що містер Піквік має шлюбні наміри; але такий здогад викликав рішучі заперечення з боку дам. Інші схильні були припустити, що вчений муж збирається в якусь далеку подорож і провадить потрібні для неї готування. Але й цю думку знов таки категорично відкидав Сем Веллер. Допитаний Мері, він запевнив, що ні за які подорожі тепер не може бути й мови. Невсипущі шестиденні здогадування вкрай виснажили мозки всього товариства, і однодушно вирішено було зажадати пояснень від містера Піквіка.

З цією метою містер Вордл запросив своїх друзів на обід до себе, в готель „Аделфі". Коли чарки двічі обійшли круг стола, господар узявся до справи.

— Нам усім цікаво знати, — сказав старий джентльмен, — чим ми образили вас, містер Піквік. Ви останні дні цураєтесь нас і увесь час присвячуєте прогулянкам на самоті.

— Вам це інтересно? — промовив містер Піквік. — Дивно, що якраз сьогодні я й сам хотів розказати вам усе. Якщо ви дасте ще склянку вина, я задовольню вашу цікавість.

Кухоль неймовірно швидко перебіг з рук до рук, і містер Піквік, приязно всміхнувшись, глянув на своїх друзів і почав так:

— Зміни, які оце відбулися серед нас, — я маю на увазі недавнє одруження і передбачуване весілля, — примушують і мене замислитись над моїм майбутнім. Я вирішив оселитися десь у спокійній околиці Лондона, нагледів будиночок собі до смаку, купив і опорядив його. Тепер він зовсім готовий, і я хотів би переїхати туди зараз же, щоб багато щасливих років прожити там в оточенні моїх друзів і, оплакуваний ними, зійти в могилу.

Тут містер Піквік зробив