Вадим Володарський - Без втрат не вийти, Вадим Володарський

Чим це таким дівчинка повинна займатися? Втім, зараз важливе було інше:

-Повернеш? Чи… знову будемо..?

-Що значить – «повернеш»? – Він провів рукою по сивій голові. – Тома що, річ? Їй, між іншим, вже п’ятнадцять. Тобі не здається, що … потрібно в неї спитати, а чого вона хоче? До речі, ось і вона. – Він показав рукою крізь вітрину. Дівчинка якраз вийшла з «Хаммера», накинувши каптур, та попрямувала до входу у заклад. Позашляховик  від’їхав, й Оксана спитала:

-Хто це привіз її? На такій машині…

-Ніка.

-Й вони не побилися там? – Мати добре знала вдачу своєї доньки. Вікентій не встиг відповісти, бо Тома зайшла до зали та попрямувала до столику, - тут майже не було людей.

-Привіт, мамо!

-Привіт! Я скучила…

-Я теж. – Вони обійнялися, дівчинка сіла на стілець збоку, - колишні подружжя сиділи навпроти один одного. Тома вирішила сісти так, щоб бути на рівній відстані від батьків. Тому що знала, про що піде мова. – Так хотіла, щоб…

-От бачиш, так і сталося. Завдяки татові. -  У голосі Оксани знову проскочила іронія.

-Як ти?

-Якщо я тут, то вже добре! – Дійсно, після звільнення з-під варти в людини з’являються приводи для оптимізму. – А в тебе к справи? – Насправді, Оксана, дійсно, турбувалася. Як Тома буде призвичаюватися жити з батьком, та ще й його новою дружиною..? З її-то непростою вдачею?

Підійшла офіціантка у масці та спитала, чи буде нова клієнтка щось замовляти. Мати запропонувала пообідати, але дівчинка похитала головою:

-Я поїла. – Та подивилася на офіціантку. – Сік у вас є? Яблучний або виноградний.

-Є. І той, і інший.

Прийнявши нове замовлення, офіціантка пішла. А Тома стала розповідати, як зараз живе, та, головне, чим тепер займається. Показала на свій светр та пояснила, що придумала багато чого сама. Вікентій прокоментував:

-Навіть не гадав, що їй буде так цікаво!

-Це ви, чоловіки, нас, дівчаток, не розумієте! – посміхнулася Оксана. – Хоча ти якраз міг би. – Те, що колишній чоловік любить добре одягатися, та виробив власний стиль, вона знала давно, ще з того часу, коли жили разом. Він і зараз був одягнутий майже так само, - джинси кольору майже морської хвилі та така ж сорочка (шкіряна куртка висіла на спинці стільця), й Оксана помітила, що те й інше – бренду «Малік», хоча цьому й не доводилося дивуватися. А Тома продовжувала розповідати, - а її матір’ю оволодівали змішані почуття. За доньку вона, звісно, раділа, що та знайшла себе у несподіваній справі. Але… Було очевидно, що із мачухою Тома не просто порозумілася, а й подружилася. От лише… Що у цьому було … від підкупу? Цього вона не знала.

Нарешті, розмова перейшла на те, заради чого, власне, вони й зібралися тут, на нейтральній території… Оксана сказала:

-Ми повинні вирішити … що робити далі.

В Томи миттєво зіпсувався настрій, й вона відповіла у звичайній для неї агресивній манері, із якою не стикалася, - після першого разу, - здавалося, лише Ніка:

-Будете за мене воювати, щоб досадити один одному? Чи, навпаки, кожен здихатися хоче?

-Тома! – підвищила голос Оксана. А Вікентій сказав:

-Навпаки. Ми хотіли дізнатися … що думаєш ти. Та не вирішувати за тебе зовсім без тебе.

-Що я думаю?  Що досить мене вже смикати туди-сюди. – Дівчинка подивилася на мати. – Якщо вже … я опинилася в тата… Я хочу там і залишитися. Й до школи ближче… Мамо, я … тебе люблю.  Та завжди… Я вас обох люблю.  Але… - Вона опустила голову та відпила принесений офіціанткою сік. Опустила, щоб сховати сльози, що виступили на очах. А потім тихо додала: - Я вже не можу так, коли через мене…

В Микити Дьоміна були змішані почуття.

З одного боку, - усе, здавалося, закінчилося. Перебування у камері СІЗО, а потім у центрі, де тримали іноземців, що підлягали депортації, - син бізнесмена аж ніяк не очікував, що матиме у житті такий досвід. А тим більше – в Україні. Хоча, як розповідав один «досвідчений» сусід по камері, російські СІЗО мало відрізнялися від українських. Але сам факт!

І от, нарешті, йому вручили квитки на літак та прослідкували, щоб він опинився у своєму кріслі, та нікуди не подівся до зльоту.

Воля, чорт забирай!

Але… Йому не вдалося виконати батькове завдання, та, схоже на те, увесь план зірвався. Звісно, тато цьому не зрадіє. І добре ще, якщо ніхто не дізнається… Тоді їм обом – кінець. Хоча за місяць, що він провів у в’язниці, це вже сталося б, а тоді Микита про це б дізнався. Через адвокатів. Але, схоже, усе було тихо.

Звичайно, Ніку він теж не отримав, і … це фіаско треба було ще прийняти та пережити. На додачу до усього, він дізнався, що ці мерзотники забрали його «Хаммер»! Улюблене авто, знайти яке «у стані нового» було непросто, увели, скориставшись тим, що воно «кримське», та мало й українську реєстрацію, знайшли першого власника, та… Микита вважав, що це йому вирішили нанести болючий укол, вже через політику. Навіть у камері він зрозумів, яким болючим для багатьох місцевих є питання Криму. І це незважаючи на те, що Микиті вистачало розуму на такі теми не висловлюватися: він казав, що поза політикою (та, насправді, казав майже правду).