Стендаль - Червоне і чорне, Стендаль

Парижа і там покінчити з цим нестерпним життям! Мене там ніхто не знає, отже, тижнів зо два про мою смерть ніхто не дізнається, а через два тижні хто про мене згадає!»

Міркування дуже розумні, що й казати! Але наступного дня досить було нашому юному філософу побачити частину руки Матильди між рукавом плаття і рукавичкою, щоб він знову поринув у спогади. Хоч вони були й дуже болісні, та все ж прив'язували його до життя. «Ну що ж! - казав він тоді сам до себе.- Доведу до кінця цю російську політику. Але до чого це призведе?

Що стосується маршальші, то звичайно, переписавши п'ятдесят три листи, я їй більше не писатиму.

Що ж до Матильди, то ці півтора місяця обтяжливої комедії або зовсім не пом'якшать її гніву, або дадуть мені хвилину замирення. Боже праведний! Та я вмру від щастя!» І тут він уже не міг думати далі.

Прокинувшись від цих солодких мрій, він знову починав міркувати. «Хоч я й доб'юся одного дня щастя, після чого знов почнеться її неласка через те, що я, на своє горе, не вмію їй подобатись. І тоді мені вже не лишиться на що надіятись, всьому буде кінець, я загину навіки... Яку гарантію може вона мені дати при такій вдачі? На горе, моя нікчемність всьому причиною. Нема в мене цієї витонченості манер, розмовляю я важко, нудно. Боже праведний! Чому я - це я?»

XXIX. НУДЬГА

 

 

Принести себе в жертву своїм пристрастям - гаразд, хоч би й так, але пристрастям, яких не маєш! О жалюгідне XIX століття!

Жіроде 150

 

 

Спочатку пані де Фервак читала довгі листи Жюльєна байдуже, але нарешті вони почали її цікавити. Одна річ дуже непокоїла її: «Який жаль, що пан Сорель не священик! Тоді можна було б допустити певну близькість із ним, але його орден і майже цивільний одяг можуть викликати різні лукаві запитання, і що тоді на них відповісти?..- Вона боялась думати далі.- Якій-небудь підступній приятельці може спасти на думку, і вона з радістю поширюватиме чутку, ніби це якийсь бідний родич мого батька, якийсь дрібний крамар, що дістав орден в національній гвардії».

До того моменту, коли пані де Фервак зустрілась з Жюльєном, її найбільшою втіхою було писати слово маршальша поряд із своїм іменем. Тепер її болісна і вразлива чванливість вискочки почала боротись з новим почуттям.

«Це було б для мене так легко, думала маршальша, влаштувати його старшим вікарієм в яку-небудь єпархію недалеко від Парижа. Але ж він - пан Сорель, та ще й якийсь секретар пана де Ла-Моля! Ні, це жахливо!»

Вперше в житті ця жінка, що всього боялась, була схвильована почуттям, далеким від честолюбних претензій на значне становище у вищому світі. Старий швейцар помітив, що коли він приносив листа від цього молодого красеня, юнака, що мав такий смутний вигляд, з обличчя маршальші негайно зникав неуважний і незадоволений вираз, якого вона завжди прибирала у присутності слуг.

Це нудне існування, наскрізь пройняте честолюбним бажанням зробити враження у вищому світі, хоч у глибині серця вона не відчувала ніякої радості від цих успіхів,- стало для неї таким нестерпним, відколи в неї зародився інтерес до Жюльєна, що їй досить було провести ввечері хоча б годину з цим незвичайним юнаком - і її покоївки могли бути спокійні: вона не дошкуляла їм весь день своїми причіпками.

Жюльєн завоював у неї таке довір'я, що воно не схитнулося навіть від анонімних листів, складених дуже майстерно. Даремно пан Тамбо переказав кілька спритно сфабрикованих наклепів панам де Люзу, де Круазнуа, де Кейлюсу, а ці пани охоче стали поширювати їх, не подумавши про те, щоб перевірити справедливість обвинувачень. Пані де Фервак, розум якої не міг розібратися в таких вульгарних наклепах, звіряла свої сумніви Матильді, і та її завжди заспокоювала.

Одного разу, тричі спитавши, чи немає листів, пані де Фервак раптом вирішила, що треба відповісти Жюльєнові. Це була перемога нудьги. Але вже на другому листі маршальша завагалася; їй здалося просто непристойним написати власною рукою таку вульгарну адресу: Панові Сорелю, в домі пана маркіза де Ла-Моля.

Того ж вечора вона сухо сказала Жюльєнові:

- Мені потрібні конверти з вашою адресою.

«Ось я й потрапив у коханці-лакеї»,- подумав Жюльєн; він вклонився, злорадно уявляючи, яка в нього міна Арсена, старого маркізового лакея.

Того ж таки вечора він приніс конверти і на другий день рано-вранці одержав третього листа; він прочитав п’ять-шість рядків спочатку і два-три в кінці. Лист був написаний на чотирьох сторінках, густим дрібним почерком.

Поволі в пані де Фервак утворилася приємна звичка писати майже щодня. Жюльєн відповідав, старанно переписуючи російські листи; і - хіба ж це не велика перевага цього пишномовного стилю! - маршальшу зовсім не дивувала відсутність будь-якого логічного зв'язку між його відповідями та її листами.

Але як обурилася б ця горда жінка, коли б маленький Тамбо, що добровільно взяв на себе роль шпигуна і стежив за кожним кроком Жюльєна, міг повідомити її, що всі її листи лежать купою в шухляді Жюльєна зовсім не розпечатані.

Якось уранці швейцар приніс Жюльєнові в бібліотеку листа від пані де Фервак; Матильда зустріла швейцара, побачила адресу, написану рукою Жюльєна. Вона увійшла в бібліотеку в ту мить, коли швейцар виходив звідти. Лист ще лежав на столі; Жюльєн, заклопотаний роботою, не встиг сховати його в шухляду.

- Цього вже я не можу знести! - вигукнула Матильда, схопивши листа.- Ви зовсім забули мене, а я ж ваша дружина. Ваша поведінка просто жахлива, пане!

Але як тільки в неї вихопились ці слова, її гордість, уражена такою непристойною вихваткою, обурилась. Матильда розридалась, і Жюльєну здавалося, що вона от-от знепритомніє.

Вражений, збентежений, Жюльєн ще й сам не розумів, яке безмежне щастя обіцяє йому ця сцена. Він допоміг Матильді сісти, вона мало не впала йому в обійми.

В першу мить, помітивши цей рух, він відчув невимовну радість. Але тут же згадав Коразова. «Я можу все зіпсувати єдиним словом»,- подумав він.

М'язи його рук напружились до болю, таке зусилля робив він над собою. «Я навіть не можу дозволити собі пригорнути до серця цей гнучкий чарівний стан, бо тоді вона зневажатиме мене і відштовхне від себе. Яка жахлива вдача!»

І, проклинаючи вдачу Матильди, він любив її в сто разів дужче; йому ввижалося, ніби він тримає в обіймах королеву.

Байдужість, холодність Жюльєна посилила муки