Микола Данилович Руденко - У череві дракона

— А ти, як видно, детективних романів не цураєшся.

— На нічних чергуваннях вони дуже допомагають. — Відтак я набралася сміливості й запитала про головне: — Скажи чесно, ти читав економічну працю Василя? Я ж її передала в обком. Була певна, що вона одразу ж потрапить до тебе.

Смоковський витримав чималу паузу, з неприродною уважністю розглядаючи общипаного пуп’янка якоїсь незнайомої квітки.

— Ми, люди, таки дуже зазнаємося перед природою. Набудували космодромів — і вважаємо себе богами… Тим часом оцей непримітний бур’янець… Що ми про нього знаємо? Що робить його живим? О-о, це складніше від космодромів. А в дев’ятнадцятому столітті навіть Герцен був певен, що життя можна створити в хімічній лабораторії. Той самий Герцен, який з презирством ставився до марксидів. Так він називав послідовників Маркса.

Мимоволі торкнулась його плеча.

— Юрію, ти не хочеш поговорити про економічну працю мого чоловіка?

— Якби не хотів, то чого б я оце сюди приїхав?.. Власне, в отому співставленні сіренького стебельця й космодромів… Чи, скажімо, атомних полігонів… У цьому він увесь, твій Василь Микитович Горінь. Вбиваємо живе, вбачаючи власну велич у мертвому. Горінь — велика людина, Соню. Але ти передала його працю не в обком.

— А куди ж? Невже в КДБ?

— Саме так. Там давно цікавляться нею.

— Коробов показав мені посвідчення, видане в обкомі партії.

— У них не бракує будь-яких посвідчень. Але ж справа не в цьому, Софіє Кирилівно. Це, зрештою, однаково — в обком чи КДБ.

— Тоді чому ж ти, секретар обкому, боїшся КДБ?

— Тому що я в даному разі готовий видати партійну таємницю, аби врятувати тебе й Сергія.

Я рвучко повернула голову й пильно, не без внутрішнього здивування, поглянула на Смоковського. Він виглядав молодо й звабно. Припорошене сивиною волосся було не тільки акуратно підстрижене, але й ретельно опрацьоване бритвою на потилиці. Це, власне, був стандарт для людей із Юркового оточення. Мабуть, саме тому літератори й художники відпускали бороди та довге волосся — аби не бути схожими на партапаратників і гебістів. Юрко все ще володів неабиякою чоловічою привабливістю — в нього могла закохатися і вісімнадцятирічна дівчина, й сорокалітня жінка. Я потай догадувалася, що він щедро використовував ці свої переваги, й поспівчувала його дружині.

— Чого ти на мене так глянула? Боїшся провокації? Не бійся, я не Коробов.

— Але Смоковський.

— Благаю тебе, Соню… Знаєш, я тебе по-справжньому любив. Тільки тебе. Більше нікого й ніколи. Отож благаю тебе, Соню, — забудь оту дурнувату історію з партквитком лейтенанта. Розумію, тоді ти мені простити не могла. Але ж сьогодні…

— Ти вирішив освідчитися в коханні? — пожартувала я.

— Пізно. Воно випало із нашого човна іще в Кінешмі й затонуло у Волзі. Нехай освідчуються в коханні наші діти. Не знаю, як тебе, а мене це гріє. Інколи думаю: у нас не вийшло — нехай у них вийде.

У моєму серці розпогодилось — я повірила Юркові. Він це зрозумів і заговорив про те, заради чого ми зустрілися.

— Що існує економічна праця полковника у відставці Горіня, я довідався іще тоді, коли завідував ідеологічним відділом обкому. Справа в тому, що Василь Микитович писав доволі товсті листи до ЦК з приводу власного відкриття, як він висловлювався, в галузі фізичної економії. Від них, звичайно, відмахувались, але полковник продовжував писати. Кілька слів він надіслав також до обкому. І тоді чекісти всі їх передали мені, аби я написав розгорнутий висновок. Я встановив, що Горінь — твій чоловік, отож не поспішав з висновками. Та, власне, мене ніхто й не квапив. Не відразу я настроїв психіку на нормальне сприйняття того, що писав Горінь. Він, звичайно, доволі широко переповідав свої ідеї. Наріжний камінь марксизму (тобто теорію додаткової вартості Маркса) він не просто ставив під сумнів, а взагалі заперечував. І заперечував доволі категорично.

— І це, звичайно, викликало в тебе обурення.

— Так, Соню. Бо тоді марксизм довелося б у кращому разі здати в архів, а в гіршому…

— Викинути на смітник, — не вельми задумуючись над формою вислову, завершила я фразу, розпочату Смоковським.

— Може, й так. Але ж подумай добре: яким треба бути йолопом, щоб рубати гілку, на якій ти усівся верхи і не якось інакше, а обличчям до стовбура? Та ще й розуміючи, що та гілка нависає над прірвою.

— А тобі не спадало на думку, що Марксова помилка веде до катастрофи?

Смоковський розгублено закліпав очима.

— Ну, це вже перебільшення. Горінь лякає голодом. Але у вітринах гастрономів… Чого твоя душа бажає.

— Особливо в закритих розподільниках. Чи не так?

І тут мене раптом прорвало: я почала викладати все, що знала про Формулу Сонця. Коли ми, скажімо, думаємо про народження електричної енергії, то не кажемо, що вона походить із трансформаторної будки. Ми посилаємо думку далі — принаймні до електростанції. А проте й цього замало — нам треба встановити, яка сила крутить генератори. Ну, скажімо, річкова вода. Та виявляється, що й цього не досить. Треба ще дошукатися, яка сила підняла воду на ті хребти, звідки вона тече. Так ми підіймаємося думкою до Сонця. То невже можна виводити вартість із праці й не бачити хліба, який дає для неї сили? Адже людина не може бути джерелом енергії — вона тільки трансформатор.

— Стривай, Соню. Маркс не забуває про хліб. Але його хліб також народжується із праці.

— О Боже! — вигукнула я. — Треба бути духовним сліпцем, щоб не помічати додаткової біологічної енергії, якою обростає суспільство тоді… Ну, словом, тоді, коли все в