Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

Однак організовано відступити не вийшло — з людинолюбства Ярема почав підбирати в дорозі розсіяних в окрузі та переляканих шляхтичів і жовнірів, тому й забарився. Його вистежили козаки й почалося переслідування, що змусило Вишневецького тікати не менш жваво від інших ясновельможних королят.

Увесь довгий шлях від Пилявців до Львова поляки пробігли загалом за сорок три години, чим осоромили навіть Фідіппіда[93], адже коли вони добігли до Львова, то не впали мертвими. Природно, що князь Ярема, зробивши таку пробіжку, не полінувався прихопити і свого бранця.

Щоправда, найбаскішим бігуном, незважаючи на своє нещасне здоров’я, виявився пан Кисіль — від Пилявців він побіг прямісінько до Варшави, а в дорозі спритно придумав для себе виправдання. Адже недарма сказав про нього якийсь польський шляхтич: «Цей Кисіль не лише кислий, а й гіркий».

У Львові князь трохи віддихався й нарешті вирішив подумати про справи держави. Шляхта, що сховалася в місті після своєї поразки, посилено розпускала чутки, що Хмельницькому допомагали чаклуни, які напустили на польське військо чари — через це все військо охопив непереборний страх перед козаками й татарами. Тому всі втекли! Саме тому, а зовсім не через те, що мужва хоробро билася! Що безглуздіша брехня, то охочіше в неї вірять люди. Містяни теж повірили, і місто охопила паніка. А дехто, зібравши найкоштовніші свої пожитки, спішно покинув Львів і вирушив до далеких та безпечних Торуня або Гданська.

Перевівши дух, шляхта, яка вціліла після пилявцівського розгрому, почала покидати місто. Одним із перших поїхав пан Заславський. І правильно зробив! Інакше його неодмінно розтерзали б його ж вояки, які в досаді тинялися містом, за те, що пан Домінік утік із Пилявців, кинувши своїх солдатів.

Зате князь Остророг, який знайшов притулок у львівського архієпископа, сповна вислухав усі справедливі докори та образи від своїх розгніваних солдатів. А коли до нього прийшла депутація від містян із питанням «Що робити?», він порадив їм покластися на волю Божу, оскільки й сам не знав нічого. Адже все військо було знову практично знищене, грошей на нове бракувало, уся зброя й артилерія залишилися в пилявцівському таборі, а козаки й татари ось-ось нападуть на місто. Природно, що Остророг постарався пересипати свою промову барвистими латинськими виразами та крилатими фразами, адже добре освічений князь був меткий на латину. Недарма казали, що в ті часи, коли в Польщі було мало освічених людей, було лише три Біблії — у короля, примаса та Остророгів. Щоправда, депутація містян не оцінила цього, оскільки в таку мить була вельми байдужа до латини. Тоді князь написав примасу листа, що він збирається обороняти улюблену Вітчизну у Львові, і з цією метою скликав воєначальників, котрі залишилися в місті. Однак до нього ніхто не прийшов. Поміркувавши, Остророг вирішив просто віддати начальство Вишневецькому, якого підтримала більшість шляхти, солдатів і містян.

Князь Вишневецький, звичайно, трохи покомизився з почуття самоповаги. Але потім усе-таки підпав під палкі й наполегливі вмовляння жовнірів і містян та прийняв жадану булаву, мотивуючи це тим, що він так гаряче і пристрасно любить Вітчизну, що просто не має права відмовити прохачам. Одначе приймає командування зовсім не для того, щоби це послужило безчестям князю Остророгу, якого він узяв собі в товариші й заступники, чим позбавив його насмішок та докорів.

У Львові негайно почався збір контрибуції, і містяни охоче жертвували великі суми на наймання нового війська та закупівлю зброї для їхнього захисту. Єзуїти щедро пожертвували сто п’ятдесят тисяч сріблом. Якась екзальтована пані, полум’яніючи любов’ю до Віт­чизни, привезла з монастиря кармеліток геть усе срібло і благоговійно склала його до ніг Вишневецького. Водночас пані, пустивши сльозу, промовила таку палку промову, що князь сам ледь не розплакався, але вчасно зрозумів, що це буде нескромно й негідно. А деякі купці, відкинувши свою жадібність, добровільно дали грошей більше, ніж із них вимагали.

Тільки війська Ярема так і не найняв, зате допоміг містянам організувати оборону. Після чого, розжившись грошенятами, князь спокійнісінько поїхав, прихопивши із собою всіх жовнірів, що залишилися в місті, а львів’янам зоставив п’ятдесят драгунів під керівництвом ротмістра Цихоцького. Свій поспішний від’їзд Вишневецький досить управно мотивував тим, що просто зобов’язаний оборонити беззахисну столицю Польського королівства від мужицького бидла, яке, як побоювався його княжа милість, неодмінно кинеться туди. Львів’яни, звичайно, зрозуміли, що їх обдурили, але, на жаль, занадто пізно, бо Вишневецький разом з Остророгом уже прямували до Замостя в компанії майже одного мільйона злотих.

Що спонукало двох князів рушити саме туди, трохи прояснює лист до його милості архієпископа Мацея Лубенського, написаний ними і ще кількома шляхтичами на шляху до Замостя. Лист був зворушливий, патріотичний та пишномовний, і в ньому двоє воєначальників абсолютно чесно розповіли примасу про те, чому вони кинули львів’ян на милість українсько-татарської армії. Щоправда, він замовчував про те, з чого це Остророг із Вишневецьким вигадали, що заколотники неодмінно попрямують до Варшави:

«Світлий князю, високоповажний пане й шанований друже! Ми розуміли, що в цій нашій нещасній смуті ми мусимо зробити все, що тільки необхідно для збереження цілості нашої Вітчизни й віддалення, по можливості, небезпеки, що зростає з кожним днем. Виходячи з обов’язку перед Річчю Посполитою, ми були готові, вже втративши все своє майно, віддати життя наші при обороні Львова. Ми не упустили нічого, що було можливо зробити для утримання війська, і, діставши гроші на суспільні потреби, хоча й невеликі, розділили їх серед солдатів, аби була якась підстава для збору та утримання війська.

Але, до нещастя для Речі Посполитої, ми були не в змозі затримати військо, хоча на загальних зборах, на яких ми іменем держави прохали милостивого пана воєводу руського та милостивого пана коронного підчашого бути регіментарями військ