Такехіко Фукунага - Острів Смерті

вперед. Правда, якщожурнал і виходитиме, то Е. все одно не зможе підписуватися власним іменем, інакше тоді „Сатурнійця” розчавлять.

— Отже, становище скрутне. А якщо воно погіршиться,то невже журнал доведеться закрити?

— Мабуть, що так. Найгірше, однак, те, що нікому писати?

— Р.—сан, що ви думаєте про це? Маєте бажання писати

— Маю, але з мене поганий літератор.

М. байдуже слухала суперечку чотирьох товаришів і думала зовсім про інше. „Попереднє засідання було схоже на поминки по С., а сьогоднішнє — на поминки по „Сатурнійцю”. Та мені однаково. Що ж до скрутного становища, то ми пережили ще гірше, і поминки по нас тривають від шостого серпня того злощасного року”.

— М.—сан, а якої ви думки про це? — запитав Р.

— Про що?

— Видавати чи закрити журнал?

— Мені все одно. А крім того, мабуть, я не маю права голосу, бо не друкувала в ньому своїх дописів.

— Чого ж ні? Маєте. Ви — законний член групи,— сказав сусід.

— Спасибі за довіру, але я ще нічого не вирішила. Хай буде так, як вважає більшість.

Усі присутні висловилися, але одностайної думки про майбутнє журналу все ще не було. Ніхто не хотів закриття журналу, для організації якого було докладено стільки зусиль. У той же час кожен розумів, що без нових дописів діла не буде. Врешті-решт усі зійшлися на тому, щоб повернутися до цього питання через півмісяця, і засідання закрилося.

М. прибрала чашки, а тому спустилася сходами остання. Біля каси на виході стояв Р. і, видно, чекав її. З ресторану вони вийшли разом і незабаром опинилися наодинці серед людського натовпу, який насолоджувався вечірньою прохолодою. Ще ніколи засідання їхньої групи не закінчувалося так рано.

— Може, трохи поговоримо? — запропонував Р.

М. раптом охопило дивне почуття: ніби поряд з нею іде покійний С.

— Та можна. А куди підемо?

— Я ще не вечеряв. Чи не підтримаєте мені компанію?

— Дивно, що ви мене запрошуєте.

Вони йшли пліч-о-пліч, тому М. не бачила його обличчя. Р. прискорив ходу. Ресторанчик з паперовим ліхтарем над дверима був на диво просторий. Збоку, на підвищенні, встеленому татамі, столики були відгороджені один від одного ширмами. Р. швидко роззувся.

— Ви частенько тут буваєте?

— Зрідка. Тут смачно готують дрібну рибу. Як гід я приводжу сюди туристів, близьких мені духом. Вони дивуються і здебільшого лишаються задоволеними.

— А як останнім часом? Їх стало менше, відколи почалася війна в Кореї?

— Роботи й зараз вистачає. Бо без гіда туристи не можуть ступити й кроку. В готелях мене цінують і завжди доручають своїх гостей.

— Мабуть, невеселе це заняття?

— Авжеж, треба вміти заговорювати зуби туристові, іноді водиш його по місту, розповідаєш, аж язик болить, а він — ні пари з уст, та як поїдеш з ним на острів Міядзіму, не втримається й вигукне: „Wonderful[48]” Що не кажіть, а є сенс показувати американцям Хіросіму, бо все-таки краще раз побачити, ніж сто разів почути. Досить уже того, що ти йому на місці розкажеш, як воно було.

— Оце так ви вбиваєте двох зайців одним пострілом?

Р. збентежився і, ледь-ледь усміхаючись, запитав:

— Ви нападаєте на мене так само, як С.?

— Та що ви! Я про це й не думала.

— С. звинувачував мене в тому, що я накидаю іноземцям ідею миру, як настирливий торговець бананами. Та хіба має значення, яким чином його досягти? Мир — це мир. Ми дорого за нього заплатили.

М. кивнула. Р. налив собі саке й повільно випив. У кількох місцях ресторану вентилятори розганяли теплувате повітря, гостей було не дуже багато. М. не тяглася до чарки, а лише старанно орудувала паличками до їжі.

— Р.—сан, як це так сталося, що ви, противник спеціального випуску журналу, написали до нього замітку?

— Я мусив написати. Бо це наш спільний орган.

— Ваша стаття якась наче похмура. Навіть заголовок моторошнуватий. „Раптове й повільне самогубство”.

— Чому? Хіба ми всі не йдемо дорогою повільного самогубства? І в цьому факті є певний сенс. А смерть С. — це вияв пораженства.

— Р.—сан, ви завжди говорите про якийсь сенс. Хіба це так важливо?

— А ви іншої думки?

— Я вас не розумію. Мені здається, що, переживши вибух атомної бомби, ми не зможемо найти ні в чому сенсу. Звісно, цілком природною є вимога заборонити водневу зброю, але чи маємо ми право її виставляти? Я проти використання водневої бомби, а ставлення до неї когось іншого — це справа його власного сумління. Ми ж не зуміємо залізти йому в душу.

— Ми, жителі Хіросіми, проти атомної зброї і саме тому можемо вимагати від інших таких же дій. Вимагати заборони водневої бомби — наш обов'язок.

— Ми відчули на собі все страхіття її застосування, та, здається, не в наших силах передати його тим, хто цього не пережив. Бо ніяке оглядання Торгової палати чи лікарень не може замінити смерті, яка випала нам.

— Отже, ви, М.—сан, не бачите виходу?

— Я тільки кажу, що не бачу користі від руху за мир. Це не означає, що я проти нього. Просто після смерті С. така діяльність здається мені марною.

Р. трохи помовчав, а тоді тихо спитав:

— А ви любили С.?

— Не знаю. Може, й любила.

— Неясно,— сказав Р. і хихикнув.

— Може, й мені трохи випити?

— Що, передумали?

Насупившись, М. піднесла чарку до рота і сказала:

— З вами я вперше отак п'ю.

— Та начебто. Ти менше журися й частіше пий.

— А ви, Р.—сан, заглядаєте в чарку, щоб розвіятися?

— Ні, я не п'яничка. Я так сказав, бо подумав, що тобі не слід занепадати духом через С.

— С.—сан тут ні до чого. В мене немає ясної мети, як у вас, я живу тільки сьогоднішнім днем. Повільне самогубство — саме таким можна назвати моє життя. Я не вірила в позитивне значення „Сатурнійця”, а тому не дописувала до нього. Взагалі, я не розумію, чого ви мене залучили до цієї групи?

— Чого? Мабуть, тому, що любив,— сказав Р. так, ніби обмовився, і тут же, посміхаючись, виправився: — Пробач, я пожартував.

— І все-таки я не сподівалася, що ви такий слабодух. Ви напоїли мене, щоб залицятися?

Зніяковілий Р. витер обличчя хусточкою. М. не сподівалася від себе такої черствості. Невже причиною була злість на нерозсудливий вчинок С., що засіла глибоко в серці? Але цей гнітючий настрій тривав недовго.

— Вибачте, я сказав дурницю.

Р. квапливо підніс до рота чарку. Очі опустив униз — так, ніби вагався, а тоді сказав те, чого М. і сподівалася:

— Я