Олексій Михайлович Волков - Лікарня на відлюдді

class="p1">— А їй, напевно, близько двадцяти чотирьох. Між вами якихось вісім років різниці, а ти так згорда...

— Порівнювати не зі мною потрібно, а з ним! — не погодилася вона. — Ти прикинь, яка в них різниця. Це ж убивство!

— Убивство — це коли нікого немає поруч, — сказав Олег. — І жодного просвітку. Ось так. А це ще нічого.

У двері знову постукали.

— Так! — гукнула Ольга.

На порозі знову була Ліда.

— Ось, — вона простягла телефон Олегові. — Я, очевидно, не ту кнопку натиснула, а він кричить, як ненормальний, лається і вас вимагає.

— Дякую, — сказав Олег. — Зараз я йому покажу, як суборди— наторів кривдити.

Ліда засміялася і вийшла.

— Слухаю!

— Ну що ж, Олежку, — не вітаючись, почав Якимець, — це останній дзвінок. Так, про всяк випадок. Місце твоє летить. Щойно телефонувала людина, яка мені його обіцяла, і каже, що більше чекати не може.

— Отже, доля, — філософськи відповів Олег.

Відчуття, що він спекався цієї вигідно оплачуваної роботи було, як не дивно, приємним. Навіть настільки, що разом вилетіли з голови інші сторони, яких торкнувся, виконуючи її. Не промайнуло й думки, що все це може не скінчитися з розривом їхньої неофіційної угоди.

— Потім сам будеш влаштовуватися, — вів своєї Володя.

— Як кажуть, усі витрати беру на себе.

— Ну, дивись, — сказав Якимець. — Бувай, навряд чи скоро побачимося.

— Їдеш кудись? — запитав Олег.

— До Австрії, місяців на три. За годину відлітаю.

— Не Тачанів, звичайно, але також непогано, — зауважив Олег. — Щасливо тобі.

Олег поклав телефон на стіл і сказав:

— Схоже, він нарешті дасть мені спокій. До Австрії їде.

— Круто, — сказала Ольга.

— До речі... А можливо... Тебе цікавить Харків? — несподівано запитав він.

— Мене? — здивувалася Ольга. — Харків? Чому Харків?

— Дійсно, — погодився він, — до чого тут Харків? Пуста квартира і дірявий «Жигуль» на стоянці...

***

Ілля сидів у кабінеті й писав. Увійшла Люба.

— Ілля Петрович, підпишіть відомості — ось, за спирт...

Він підписав.

— І це зведення переписували...

Він поставив підпис ще двічі.

Постукавши, увійшла Марійка:

— Ілля Петрович, то у другій палаті все капати, як вчора? Ви наче казали, що щось заміните?

Медвідь простяг руку і взяв у неї листок призначень, передивляючись його.

— Маша в нас сьогодні геро-ой... — Люба жартівливо обійняла її за плечі. — Із завідуючого меда-аль причитається...

— Не зрозумів, чого ти її так нахвалюєш? — Ілля продовжував водити ручкою по листку.

— Як?! — здивувалася старша. — Увесь відділ знає, а ви...

— Що знає? — Медвідь нарешті відірвався від листка призначень і подивився на них.

— Як — що? Наша Маша сьогодні, як олімпійська чемпіонка Зубрилова, на лижах...

— На яких лижах? — не зрозумів Ілля. — Як...

Обличчя його посів украй здивований і навіть дурнуватий вираз.

— Я гадав, ти жартуєш... — він перевів погляд на Марійку. — Ти що — серйозно? На лижах...

— Куди вже серйозніше? — обурилася Маша. — А чим ще від нас дістанешся? В нас долинку перемело — ніякі коні не перейдуть.

— Чорт забирай, — сказав Ілля, — я гадав, ти так від злості... Ні, так не піде, — він несподівано скочив з місця, — покажи лижі! Ви мене тут дурите, а потім сміятиметеся у їдальні.

— Ха! — засміялася Марійка. — Ви що, гадаєте — в мене тут зовсім слабо? — вона постукала себе по голові. — Щоб я ішла, як ненормальна, по Тачанову на лижах? Он, у крайній хаті лишила і стоять. Хочете — підіть подивіться. Завтра зранку додому знову на них поїду.

— Гм-м — Ілля зняв ковпак і пошкріб потилицю. — Іди, Машо. На тобі листочок, капай, як учора. І дякую тобі, що дісталася. Ось чесне слово, — він приклав руку до грудей, — як тільки роздаватимуть медалі — твоя перша. Обіцяю.

Обличчя зава було цілком серйозним і навіть урочистим.

— Ага, — не поділяючи урочистості моменту, сказала Марійка, — діждемося, роздадуть нам медалі. А потім доженуть і ще раз... дадуть...

***

За вікном було темно. Падав сніг. Яскраво світили лампи під стелею. Навколо койки Біленького стояли Ада Василівна, Щур та Олег із Іллею.

— Ну що, Адо Василівно, — сказав Олег, — ви самі бачите — брати на операцію тут поки що немає кого. Зі столу не знімемо.

— Не знімемо, — підтвердив Щур. — Тиск вище сімдесяти не піднімається. Хворий практично не контактний. Обмороження, травма, крововтрата... Якщо виведемо з цього стану, зранку оперуватимемо.

— Обласному хірургу телефонували, — додав Медвідь. — Він з тактикою згодний.

— Ну, добре... — погодилася начмед.

— І гемоглобін, між іншим, аж дев'яносто! — додав Олег. — Не так вже й мало. Ми гадали — вдвічі менше буде.

— Я вам скажу, у чому справа, — почав Щур, якому вже давно муляло висловити свої міркування про те, що сталося на залізниці під Макіївкою, адже свідків нещасного випадку не було, а те, що відбувалося з постраждалим, наштовхувало на різні дивні думки. — По суті, його врятувала мінусова температура. Влітку він би давно помер від крововтрати та шоку. Ні, ви уявіть собі — тут щойно була залізнична міліція, яка займається розслідуванням випадку. Так ось що з'ясувалося — його збив не ранішній поїзд, а вечірній! І він повз без ніг цілу ніч! А вранці його знайшли. Ось так.

— Неймовірно...— тільки й промовила начмед. — Якісь казки... А вони впевнені у тому?

— Кажуть, що абсолютно. Тобто це встановлений факт.

— Завал...— пробурмотів Ілля.— Із розряду фантастики.

Просто для наукової статті матеріал.

— Статті писатимемо, коли хворого витягнем, — сказав Щур. А якщо не витягнемо — то й писати не буде про що.

***

Наступного ранку, щойно скінчилися вранішні п'ятихвилинки у відділеннях, біля дверей АІТу з'явився Медвідь. Він делікатно перечекав, поки сестри та санітарки повиходять з ординаторської, і гепнувся на диван поруч зі Щуром.

— Ну як?

— Що — як? — наче не розуміючи, перепитав той.

— Що-що... Біленький живий?

— Зараз побачиш, — відповів Щур.

— Ну кажи, чого кота за хвіст тягнеш?

— Щойно приходили хлопці з «жеде»-поліції, — наче