Марина та Сергій Дяченко - Мідний король
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лукс не відступав від сина ні на крок, ходив по палацу, не знімаючи долонь з руків’їв мечів, і змусив Дарунка з ранку до ночі носити кольчугу.
Тим часом місто, переживши жах поразки й прибуття Розвіяра, повільно оговтувалось. Потроху відкривалися крамниці. На вулицях з’являлися люди, і досі вдягнені в чорне, але перейняті мирними повсякденними справами. Розвіяр вичікував; щодня він викликав для бесіди кого-не-будь із Гідних, щодня здійснював невелику вилазку — прогулянку по старовинних вулицях, відвідання ринку або майстерень. Мірте не вистачало робочих рук — ті, хто звичайно возив вугілля й добував камінь, мив посуд у харчевнях і мів вулиці, втекли з міста, і Золоті жінки, прикривши хустками сяйливе волосся, зі стриманою гідністю бралися за найчорнішу роботу. Розвіяр роздивлявся їх не криючись.
Бійці та моряки з його кораблів жадали навідати Піднесене Місто. Він посилав їм дорогі вина барилами й вишукані страви без ліку, але на берег не відпускав. Мірте потрібен був йому незайманим, мов наречена.
* * *
— Завтра я збираюся здійснити паломництво на Золоту гору. Мені не потрібні провідники, тільки надійна карта. Сьогодні я бажаю розважатись: хочу влаштувати невеликий бал для своїх… Пришліть музик.
Він сидів у Залі Ради на місці голови. Гідні були перед ним — у високих різьблених кріслах. Він бачив повернені до нього обличчя, колись смагляві, а тепер застиглі, воскові.
— І ще — мені потрібні жінки. Мені й моїм людям. Я не наполягаю, щоб це були ваші сестри й дочки, панове Гідні. Хоча, якщо іншого виходу не буде — ми приймемо цю жертву.
Стіни зали здіймалися вгору, і там, на запаморочливій висоті, мінилося, переплітаючись, тонке сонячне проміння. Зала могла вмістити тисячі людей, її стіни були прикрашені мозаїками, а вікна — вітражами. У камінних діжках росли дерева, перетворюючи дальній кінець зали на ліс, і на їхніх гілках чистили пір’я птахи, схожі на крилам у мініатюрі.
Зала була порожня, як не рахувати дванадцяти скам’янілих від горя і приниження Гідних — і Розвіяра у високому кріслі перед ними.
* * *
Він знайшов Дарунка в його кімнаті; маленький звіруїн лежав на підлозі, а перед ним височіла іграшкова вежа, і стояли рядами сотні людських фігурок із сірого металу. Фігурки зображали вояків: мечників, списарів, стрільців.
— Привіт, Даре.
Хлопчисько схопився на чотири лапи:
— Добридень… Прокляття знято, Розвіяре.
— Прокляття знято. — Він поклав долоню на маківку Дарунка й відчув, як напружився хлопчик.
— Ти мене боїшся?
— Ні… що ти, Розвіяре.
— Друзяко, я не лаятиму тебе ні за що… Чому ти боїшся мене?
Дарунок не відповів на його усмішку. Дивився вниз, на залізних солдатиків.
— Де ти був сьогодні? — спитав Розвіяр, міняючи тему.
— Тут, у палаці, у лівому крилі, є школа для хлопчиків… Для Золотих.
— Правда?
— Тепер у них нема занять. Тільки декілька вчителів і один учень, якому нема куди поїхати… Він сирота.
— Буває.
— Він дав мені пограти в солдатиків… Він ніколи не бачив звіруїнів, тільки читав про них.
— До речі: бібліотека там є?
— Величезна. Розвіяре… мені дуже подобається це місто.
— Мені теж. Я казав тобі: це найкрасивіше…
— Ти ж нічого з ним не робитимеш? З ними?
* * *
— Бібліотека складається з двох відділень. Перше — книжки, написані Золотими для Золотих… і для решти світу. Друге — варварські книжки, які, буває, містять у собі цікаві відомості, незвичні образи…
— Ви даєте учням читати варварські книжки?
Золотий стояв перед Розвіяром прямий і бундючний, і білий круглий комірець підпирав його смагляве підборіддя.
— Ми даємо учням читати ті книги, які вважаємо за потрібне… Які корисні їм і приємні.
— Ви читаєте мовою Німого Народу?
Золотий ледь помітно затнувся.
— Ні. Досі не було потреби.
— А мовою гекса?
— Гекса пишуть всесвітньою мовою, огидно покрученою.
— Згоден. — Розвіяр усміхнувся. — А ще вони пишуть свої гімни на шкірі ворогів.
Золотий судомно зітхнув. Він був блідий, дивно блідий для своєї раси — можливо, тому, що більшу частину життя провів під дахом, за письмовим столом?
— Покажіть мені варварські книжки.
— Усі?
— Усі.
Бібліотека була, як і все в Мірте, простора, зручна, без звичного павутиння й павуків Ча. Розвіяр ішов по проходу слідом за бундючним Золотим; колись, страшно давно, він ішов ось так серед книжок слідом за провідником, якому лишалося жити менш ніж три доби. Він був тоді молодий, і між жертвами Мідному королю проходили віки, тисячоліття, і не було ані неспокою, що все зростав, ані божевільної певності: усі таємниці світу відкриються зараз, треба тільки переступити через себе й зробити останнє зусилля…
— Тут, — сказав бібліотекар.
* * *
Музик було двоє — обидва дуже молоді. Напевно, брат і сестра — дівчинка років вісімнадцяти й хлопчик, її молодший брат. Вони грали злагоджено, напевно, все дитинство провели за вправами; вони грали нудно й без душі: обоє були поглинуті ненавистю.
На інструменті дівчинки було вісім струн, чотири тонкі й чотири басові. Хлопчик грав на дванадцяти струнах. Його пальці бігали по грифах, вишколені роками вправ, а в думках він убивав Розвіяра щомиті — найвитонченішими способами.
Дівчинка переживала за брата — боялася, що він себе видасть. А проте руки її не тремтіли, і лице — так вона гадала — лишалося спокійним.
Розвіяр танцював з Яскою.
У порожній залі з лискучою чорною підлогою, під акомпанемент восьми й дванадцяти струн вони повільно кружляли, обійнявшись. Лукс сидів перед накритим столом; цього разу, догоджаючи смакам Розвіяра, кухарі не стали пропонувати молюсків. Лисніла добре підсмажена скоринка на величезному кусні масного, соковитого м’яса, клубочіла пара над кільцями ковбаси, але Лукс не торкався до їжі. Він спостерігав за танцюристами, не випускаючи з рук золотого келеха.
— Вино не отруєно?
— Ні. Зате в хлопчика зброю сховано в інструменті.
— Нехай.
— Чому вони не зважуються тебе вбити? — раптом спитала Яска.
— Бояться.
— Ні… серед них є відчайдухи… є люди, схожі своєю дикістю на Лукса… Хоча б цей Ілімар. Ти це знаєш не гірше за мене…
Розвіяр промовчав. Після останньої принесеної жертви він знав і розумів більше, ніж Яска, великий маг.
— Ти став зовсім страшним, — промовила Яска, ніби сама до себе. — Навіть я не можу витримати твого погляду. Такий вигляд мала б смерть, якби прибрала людського обличчя.
— Селяни
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мідний король», після закриття браузера.