Світлана Талан - Оголений нерв

ліжку все муляло, і навіть м’яка подушка здалася каменем. Настя вийшла на балкон — й одразу вулиця дихнула на неї розпеченим гарячим повітрям. На сусідніх балконах також були люди.

— Підозріла тиша, — сказала їй жінка.

— Чомусь не стріляють, — додав дідусь, — дивно якось.

— Швидше б уже або звільнили нас, або повбивали, — сказала якась незнайома Насті жіночка. — Нема сил жити у такій напрузі.

— У будь-якому випадку краще жити, — зауважила Настя.

— Хіба це життя, коли не знаєш, чи будеш ти живий через хвилину, чи у вікно влетить снаряд? Якби це чекання було кілька днів, тижнів, або навіть місяць, то людський організм упорався б із таким напруженням, — сказала жіночка, — але стільки часу! Ні їсти, ні пити, ні спати вже не хочеться.

— Аналогічно, — підтвердив дідусь. — Головне, що ми нічого не знаємо. У Рубіжному виготовляють тротил, у нас на комбінаті були цистерни з аміаком та з іншими хімічними сполуками, невідомо, що на НПЗ лишилося, а нас ніхто не сповістив, чи встигли вивезти небезпечні речовини, чи ні. Живемо як на пороховій бочці, один раз влучать куди не треба — і буде або нова Хіросіма, або другий Чорнобиль. Не встигнемо й подумати, як згинемо. Як так мучитися в здогадках та чекати смерті, то краще б уже…

— Не накаркайте, — сказала Настя. — Потрібно вижити, стільки страху натерпілися і, виходить, марно?

— Ми всі розуміємо, що життя краще, ніж смерть, але щодня жити в такому напруженні, в очікуванні невідомого, — це знесилює, і люди байдужіють до смерті, — сказала жіночка.

— Морально вже всі до неї готові, — промовив дідусь, — як невиліковно хворі люди, коли розуміють, що шансу на порятунок немає і їхній час на цьому світі спливає.

— Коли смерть уже не лякає і сприймається як щось звичайне, — додала жінка.

— Ми всі повинні жити, бо українські війська вже зовсім поруч і незабаром звільнять місто, — сказала Настя.

Ніхто не відповів їй. Настя навіть не знала, хто з них кого підтримує, — перед лицем смерті всі стали однакові. І раптом почувся тривожний гул літака. Він наростав, люди підвели очі до неба і крутили головами на всі боки, намагаючись побачити літак.

Місто зіщулилося, стислося, намагаючись стати менш помітним та невразливим для літака, який злякав його потужним ревом розлюченого звіра. Але літак як поранений звір — не бачить перепон на своєму шляху, і його ричання безжально розриває небо. Він також хоче жити, тому з голосним тріском випускає захисні вогники, і місто на мить змінює страх на цікавість. Цього разу вони червоного кольору і розсипаються віялом, мов святковий салют, але місто знає — свята не буде. Про це одразу сповіщає переносний зенітний ракетний комплекс, який з боку вулиці Вілесова починає нещадно палити в небо. До нього приєднуються звуки його побратимів з інших боків, намагаючись знищити літак. Усе відбувається, як у прискорених кадрах фільму: лише якась мить — і лунає ще один, набагато потужніший вибух від розриву ракети, випущеної з літака десь у районі Пролетарія. Один, другий, третій вибух. Вони лунають у Лисичанську, але їхній шалений звук летить до зіщуленого від страху сусіда Сєвєродонецька — і вмить потужним ревом заповнює вулиці, залітає у відчинені балконні двері, вікна, кватирки. Звук заливає оселі і, опинившись у маленькому просторі квартир, скаженіє. Насті здалося, що той звук проник у кожну клітинку її тіла і вже зсередини розриває його на дрібні шматки, які от-от розлетяться разом із голосом вибухів врізнобіч, лунко вдаряться об стіни і понесуться далі. Вони заповнять кожен прохід між будинками, низенькими гаражами, що у страху щільно притислися один до одного, зрослися боками і стали ще нижчими, сховавшись від надто голосного незнайомого звуку. Навіть дерева злякано притихли і не шелестять листям. Східний вітер, який завжди господарював у місті, приносячи спекотне повітря, сховався десь понад Сіверським Дінцем, притих серед зелені, розпластався на водах річки. Його місце на вулицях зайняло інше явище, неприродне, але жахливе, яке має незнайому і страшну назву — війна.

Літак зник так само раптово, як і з’явився, і знову настала тиша.

— Сподіваюсь, що він розніс блокпост сепаратистів, — тихо сказала Настя.

Вона ще з годину стояла на балконі, надіючись, що літак повернеться, але до самого вечора небо не порушили гучні звуки. Місто поступово оговтувалося, заспокоювалося, приходило до тями, добре знаючи, що тиша оманлива і за кілька годин воно знову здригнеться від вибухів.

Розділ 75

Вдень Настя побувала у Геннадія і збиралася залишитися до ночі, поки її змінить Уля, але син по обіді сказав, що хоче поспати, тож їй нема чого робити і вона може йти додому.

— Добре, — сказала Настя всміхнувшись, — якщо мене женеш, то піду.

— А чому батько не приходить? — спитав син, і Настя на мить завмерла.

— Він приходив, коли тебе оперували, і чекав разом зі мною, — відповіла вона, порпаючись у сумочці.

— Коли ще прийде?

— Напевно, коли проспиться, — зітхнула Настя.

Вона навмисно трохи затрималася, сподіваючись, що син спитає про сестру, але він лише сказав:

— Мамо, йди вже відпочивати.

Настя вийшла з лікарні й біля входу в приймальне відділення побачила, як на великій швидкості примчали мікроавтобус і легковик ополченців. Бойовики були в повному спорядженні, суворі, в касках і бронежилетах, з автоматами напоготові, вони швидко вийшли з машин, побігли в приміщення. Вмить звідти вийшли медпрацівники і почали приймати поранених. «Довоювалися», — подумала Настя і пішла додому.

Ввечері вона за звичкою намагалася додзвонитися знайомим та близьким, але мобільного зв’язку не було в жодного оператора. На щастя, ще працював стаціонарний телефон, і вона змогла трохи поговорити з Ларисою, Ніною та Вадимом. Насилу додзвонилася до чоловіка.

— Май совість, — сказала йому, — на тебе чекає син.

— Буду, — вимовив він, ледь ворочаючи язиком.

— Тільки, будь ласка, не в такому стані, як зараз, — попросила Настя.

— Не вчи мене жити… — почула звичне й агресивне і вимкнула зв’язок.

Настя вийшла на балкон. Небо затягло важкими хмарами, спека спала. Легкий вітерець, уже не суховій, грався її волоссям, пестив обличчя. Поодинокі перехожі поспішали у своїх справах, автівок майже не було, біля площі Перемоги сумували кілька машин таксі. У бік Лисичанська проїхала «Газель» з відкритим