Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

його спроби звестись на ноги були даремні, усі частини тіла його мовби закостеніли.

А тим часом безголова фігура, піднявши грізно праву руку вгору, стала перед його ліжком. Якесь демонічне зеленаво-біле світло осявало її контури.

Корнилій заплющив очі. Від страху ледве наважувався дух переводити… Зимна, вогка рука торкнулась легко його чола… Вражений і перестрашений, продер він широко очі… Безголова фігура повернулась до нього плечима, наблизилась до столика, взяла череп лівою рукою і, підносячи праву руку грізно догори, щезла. В ту саму мить сяйнула знову блискавка, а вслід за нею ударив грім. Корнилій схопився з постелі. Що то було? Недобрий сон чи дійсність?… Ледве тримаючись на ногах, напруживши усі сили, доволікся він до столика.

Буря розбушувалася з усієї сили. Блискавка ляскала за блискавкою, грім бив за громом, а злива не вщухала, вдаряючи у шиби то сильніше, то слабше…

Раптом скрикнув Корнилій мов не своїм голосом – череп щез насправді!

Місце, де він стояв, опустіло… Отже, то не була сонна мара! Корнилій гарячково одягнувся і вилетів, як скажений, з кімнати і став бігти… Куди? Він сам не знав. У напівпритомному стані, у муках страшного передчуття тинявся Корнилій безцільно і бездумно вулицями, поки не стало світати, а коли зазоріло, подався він до анатомічного інституту.

– Хочу знати ім’я… ім’я тієї нещасної! – крикнув Корнилій до служника, здивованого такою раптовою з’явою. – Ім’я тієї жінки-самогубці, череп якої ви мені вчора принесли!

Служник з несподіванки не був в стані відповісти.

– То, може, вам відомий її вік? Як вона виглядала? Кажіть, знаєте що-небудь?

– О, знаю, – сказав той, – бо я її бачив. Могла числити не більше двадцяти літ, мала прекрасні русяві коси і була близькою материнства.

– О! – скрикнув вражений Корнилій і схопив обома руками чоло.

– Докторе, що вам? – спитав наляканий служник.

– Нічого, нічого, – відказав, переводячи дух, Корнилій, – одначе я мушу будь-що-будь дізнатись її ім’я…

– Зачекайте хвильку, Мартин буде знати. Я закличу його зараз.

Мартин був другим служником інституту, він з’явився незабаром без шапки, напівзодягнений.

– Хочете знати ім’я потопельниці?

– Втопилась! – промовив жалісно в нестямі Корнилій.

– Так… Щоб покрити свій сором… нещасна дівчина кинулась у Дунай. При огляді її сукні знайшли ми крім хустинки і гаманця, в якому було лише кілька крейцерів і наперсток з жовтої міді… А ще лист до якоїсь тети з підписом «Ліза».

– Ліза? То була вона, вона! – крикнув Корнилій і, мов громом вражений, звалився на землю.

Корнилій тяжко відпокутував свою провину. Дух його помрачила вічна ніч. Ліза була відімщена…

Щоразу, коли око моє упаде на череп на моєму столі, згадую тоді бідну і знедолену Лізу… Доволі часто, коли тихої ночі промені місяця проникнуть крізь фіранки і, цілуючи мертвий череп, вкриють його своїм срібним світлом, здається мені, мовби сльози, сумні сердечні сльози, тремтіли в його очодолах…

Лев Сапогівський

Справжнє прізвище Лев Василович. Народився 11. 04. 1858 р. у м. Скала-Подільська коло Борщева на Тернопільщині в сім’ї лісника. В 1876–1879 рр. учителював на Тернопільщині, а з 1882-го жив у Львові, працював у редакції журналу «Зоря».

Літературну діяльність почав у «Зорі» з 1880 р., де публікував оповідання і статті. На його творчості помітний вплив Юрія Федьковича. На жаль, його літературна доля обірвалася надто рано. Лев Сапогівський передчасно помер 8.05.1883 р. у Львові, похований у с. Целіїв біля Гусятина на Тернопільщині.

«Оповідання «Старий палац» є одною з перших праць покійного письменника, – зазначала редакція «Зорі» (1883, № 16–17). – Доки автор жив, ми тої повістки не друкували, бо його тенденція не надавалась для нашої газети. Нині сповняємо лиш довг вдячности для булого друга і помічника, якого всі позосталі його твори незмінно передаємо в друк».

Старий палац

Лучалось не раз тобі, красна читачко, читати або чути оповідання про старі замки, палаци та ріжні дива. Жахливі історії, представлені там, відогнали не одної ночі сон з твоїх ясних очок, а кождого ранку по такій безсонній ночі перша твоя гадка була: «Як же я зле буду нині виглядати!» А коли ще зазирнула до дзеркала і переконалась, що очка червоні, обведені синіми колами, личко бліденьке, то присягалась, що вже не будеш таких повістей читати і слухати, і звичайно – що я дуже добре знаю – не додержала слова… І тепер, певно, не будеш на то пам’ятати, а перечитаєш мою небилицю, котра колись була правдою.

Не тямлю кілько вже тому буде літ, як се мені лучилось. Я був тоди на селі домовим учителем. На мешканє мені призначено старий палац, в котрім уже кільканадцять літ ніхто не мешкав. Я був тоди іще молодий, а що молоде, те юрне. І я був подуфальний і наперекір пересторогам на усилену мою просьбу дозволено мені замешкати в палаці. Розгосподарився я там надобре. На спальню зайняв малий покоїк, побіч котрого в тім крилі була вельми простора вітальня і також їдальня, а нагорі чотири покої.

Раз відвідав мене там товариш шкільний, з яким перебалакав я аж до вечора, а коли він від’їхав, повернув я до вітальні і сів собі на дідусевім фотелі, котрий міг щонайменше три особи в собі помістити – розумієсь таких, як я тоди був, бо нині, думаю, і нам двом було б затісно. Але я тоди про те не думав – мої гадки були зайняті минувшістю палацу.

Я хотів час його заложення розпізнати за стилем будови, та не зміг собі пригадати епохи такого дивного стилю, отже блукаючи гадками по історії будівництва і порівнюючи луки, філяри, ґзимси та инші ознаки стилів, не зчувся, коли ніч запала, аж старий годинник, що дзвонив північ, збудив мене з задуми.

Я хотів піти до своєї спальні і підвівся з фотеля, але далі кроку ступити не зміг, бо довкола мене почулися глухі, страшні зойки і стогони.

Я не мав відваги озирнутися за постатями, котрі видавали ті тяжкі стогони, але зажмурив очі, і не в змозі втриматися на ногах, котрі тремтіли піді мною, упав знову ув крісло.

Зойк, здавалося, походив із-за стін салі і я набирав відваги… утечи, але коли хотів піднятися, почув дотик зимної руки, котра схопила мою, і хтось заговорив:

– Ходи, побачиш історію сеї палати.

Хоча зойки довкола мене ставали голосніші, мимоволі отворив я очі і побачив старця, що тримав мене за руку.

– Хто ти? – спитав я.

– Я дух, опікун сих місць. Ходи, бо час короткий, – сказав старець і потягнув мене за собою.

Ідучи за ним, я