Стівен Кінг - Острів Дума

де б ви думали, вона хотіла би, щоб це трапилося? Вдома у постелі, чи в якійсь з галерей, з котрими пов’язано так багато найщасливіших днів і вечорів її життя?

Ваєрмен глибоко, спазматично вдихнув, відтак видихнув, кивнув й укляк поруч з Елізабет, пестячи пальцями її волосся. Обличчя її взялося хаотичними червоними плямами, як трапляється при важкій алергічній реакції.

Гедлок нахилився й відвів їй голову назад, намагаючись полегшити їй жахливе спазматичне дихання. Невдовзі почулися трелі під’їжджаючої швидкої.

— 8 —

Вернісаж тягнувся далі і я продовжував виконувати свою роль, бо ж Даріо, Джимі й Аліса доклали стільки зусиль до його організації, але головним чином заради Елізабет. Я гадав, вона б цьому зраділа. Тому, що сама якось називала це моєю миттю на осонні.

Проте на святкову вечерю після вернісажу я не пішов. Вибачився й відправив Пам з дівчатками, Каміном, Кеті та іншими гостями з Міннеаполісу. Дивлячись услід машинам, якими вони від’їжджали, я второпав, що не домовився, щоб хтось мене самого підкинув до шпиталю. Поки я, стоячи перед дверима, міркував, чи бува не затрималася в галереї Аліса Окойн, поряд зі мною загальмував пошарпаний старий мерседес і з боку його пасажирського сидіння опустилося скло.

— Сідайте, — позвала мене Мері Айр, — якщо збираєтеся до Меморіального шпиталю, я вас підвезу. — Помітивши, що я вагаюсь, зона криво усміхнулася. — Можете бути певні, Мері сьогодні випила зовсім мало, та й узагалі, після десятої вечора інтенсивність дорожнього руху в Сарасоті падає ледь не до нуля — вся стареча допиває свої віскі й прозаки і вмощується дивитися Біла О’Рейлі[336] по ТіВо.

Я ступив в машину. Грюкнув дверцятами, і на якусь жахливу мить мені здалося, що я опускаюсь у порожнечу і зараз гепнусь сракою прямо на тротуар Палм-авеню. Та врешті всівся на сидіння.

— Послухайте, Едгаре, — промовила Мері Айр, — я все ще можу вас називати Едгаром?

— Звичайно. Вона кивнула.

— Чудово. Я не дуже чітко собі пригадую, на якому рівні стосунків ми тоді розпрощалися. Іноді, коли я вип’ю забагато... — Вона знизала своїми худенькими плечима.

— Ми попрощалися чудово, — запевнив я.

— Добре. А з Елізабет... там щось погане, так?

Я похитав головою, не наважуючись збрехати словами. Як і обіцялося, вулиці були майже порожніми. А тротуари абсолютно.

— Вони з Джейком Розенблатом колись були дуже близькими. Серйозно близькими.

— А що трапилося?

Мері знизала плечима.

— Напевне не скажу. А якщо вам залежить на моїх припущеннях, то можу сказати, що кінець-кінцем вона надто звикла сама собі бути хазяйкою, а не чиєюсь коханкою. Звісно, окрім тимчасових ситуацій. Але Джейк так і не зумів до цього звикнути.

Я згадав, як він вигукнув: «К чорту правила, міс Істлейк!», і зачудувався, як він міг до неї звертатися в ліжку? Певна річ, що не міс Істлейк. Печальна й нікчемна загадка.

— Можливо, все пішло на краще, — сказала Мері, — вона виглядала безнадійною. Едгаре, якби ви знали її в її кращі часи, ви б тоді знали й те, що вона була не з тих жінок, котрим сподобалось би являтися в такому вигляді.

— Хотілося б мені знати її в її найкращі часи.

— Я можу чимось допомогти вашій родині?

— Ні, — відповів я. — У них зараз вечеря в компанії Даріо й Джимі й цілого штату Міннесота. Я пізніше приєднаюся до них, якщо встигну, можливо, на десерт, а якщо ні, то в мене замовлено номер в Ріці, де вони зупинилися. Тоді я з ними побачуся вранці.

— Це чудово. Вони самі чудові. І з розумінням до вас.

Дійсно, Пам ставилася зараз до мене з більшим розумінням, ніж до розлучення. Звісно, тепер я не заводив колотнечі з нею там, а малював собі тут. І не намагався прохромити її нотиком для квасла.

— Я, Едгаре, збираюся розхвалити вашу виставку до небес. Навряд чи цього вечора це для вас щось важить, та пізніше, вірогідно, піде на користь. Ваш живопис просто екстраординарний.

— Дякую.

У темряві попереду замерехтіли ліхтарі шпиталю. Прямо поряд містився ресторан Waffle House[337]. Гарне сусідство для кардіологічного відділення.

— Передайте мої найкращі побажання Ліббі, якщо вона в стані щось сприймати.

— Авжеж.

— У мене також є дещо спеціально для вас. Візьміть там, у відділенні для рукавичок. Коричневий конверт. Я думала використати це як наживку для наступного інтерв’ю, та нехай йому чорт.

Я не одразу впорався з замком на сейфику старого автомобіля, та врешті ляда відкинулася, мов щелепа в трупа. В глибині виднілося багато цікавого мотлоху — якийсь геолог, певне, міг би простежити там поклади ледь не до 1965 року — але найближче лежав надписаний моїм ім’ям конверт.

Зупинившись перед шпиталем під написом 5 ХВИЛИН НА ВИСАДКУПОСАДКУ І ВІД’ЇЖДЖАЙ, Мері сказала:

— Приготуйтеся до сюрпризів. Я їх отримала доволі. Моя подружка, стара газетна редакторка, постаралася й відшукала ці матеріали — вона старша за Ліббі, але ще цілком адекватна.

Я відкрив клапан на конверті і витяг два аркуші, на яких було відксерено якусь древню статтю.

— Це стаття з «Daily Echo», газети, що виходила у Порт Шарлот[338]. Червень 1925 року. Мабуть, це та стаття, яку колись читала моя подружка Агата, а сама я на неї не натрапила лише тому, що ніколи не заглядала так далеко звідси. Та й газета ця зійшла на пси й закрилася ще у 1931-му.

Вуличний ліхтар, під яким вона припаркувался, не давав достатньо світла для читання дрібного шрифту, але проглянути заголовки й фотографії я міг. Вдивлявся я в них довго.

— Це вам щось дає? — спитала вона.

— Так, хоча я поки що не розумію, що саме.

— А як зрозумієте, мені дасте знати?

— Гаразд,— пообіцяв я. — Проте Мері, повірте мені... за цим лежить така історія, яку вам навряд чи вдасться десь надрукувати. Дякую, що підвезли. А ще прийміть подяку за те, що відвідали мою виставку.

— Приймаю із задоволенням. Не забудьте передати Ліббі мої найкращі побажання.

— Передам.

Але нічого я не передав. Я вже бачив Елізабет Істлейк останній раз.

— 9 —

Чергова медсестра реанімаційного відділення сказала мені, що Елізабет на операції. Я спитав її, що їй оперують, але вона толком не знала. Я озирнув почекальню.

— Якщо вам потрібен містер Ваєрмен, — сказала