Трумен Капоте - Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем

з гарячки й хвилювання, одначе я вірив в успіх. Та й усі ми вірили. Відчували, що от-от дізнаємося правду. Ми з Черчем мали витягти її з Гікока. А Сміта взяли на себе Ел і Старий, цебто Данц. На той час я ще не бачив заарештованих, тільки оглянув їхні речі й оформив передачу. Гікока вперше побачив тоді, коли його ввели до камери для допитів. Я уявляв його собі більшим. Кремезнішим. Не таким кощавим хирляком. Йому було двадцять вісім, але виглядав він на хлопчика. Худющий — аж боки позападали. Голуба сорочка, штани кольору хакі, білі шкарпетки, чорні черевики... Я подав йому руку. Долоня в нього була сухіша, ніж моя. Охайний, ввічливий, з приємним голосом і чіткою дикцією — цілком пристойний хлопчина. І усмішка така мила — а всміхався він на початку мало не за кожним словом...

Я сказав:

«Містере Гікок, мене звуть Гарольд Най, а це містер Рой Черч. Ми спеціальні агенти Канзаського бюро розслідування, приїхали поговорити про порушення вами умов дострокового звільнення. Звичайно, ви не зобов’язані відповідати на наші запитання, і все, що ви скажете, може бути використане як доказ проти вас. Ви маєте беззастережне право на юридичний захист. Ми не будемо вдаватися ні до сили, ні до погроз, але й нічого вам не гарантуємо».

Він був абсолютно спокійний.

— Порядок я знаю,— сказав Дік.— Не вперше на допиті.

— Так от, містере Гікок...

— Звіть мене Дік.

— Так от, Діку, ми хотіли б поговорити про те, що ви робили, відколи вас звільнено. Як нам відомо, за цей час ви вчинили в Канзас-Сіті принаймні дві великі афери з чеками.

— Еге ж. Таки чимало липи настругав.

— А не пригадуєте, де саме?

Заарештований, видимо пишаючись своєю чудовою пам’яттю, перелічив назви та адреси двадцяти канзаських крамниць, кафе й гаражів, точно пригадав усі «покупки» й суми, на які виписував чеки.

— Цікаво б знати, Діку, чому всі ці люди приймали від вас чеки? В чім тут штука?

— Люди дурні,— ото й уся штука.

— Чудово, Діку,— сказав Рой Черн.— Дуже дотепно. Але забудьмо на час про ті чеки.— Незважаючи на хрипкий, скреготливий голос і залізні кулаки, якими він розбиває цеглину (до речі, це його улюблений трюк), з першого погляду Черч здається декому таким собі добродушним коротуном, рожевощоким лисим дядечком.— Може б, ви, Діку, розказали нам трохи про своє життя, про батьків.

Заарештований почав згадувати. Одного разу, коли йому було років дев’ять чи десять, батька звалила хвороба, туляремія. Він слабував кілька місяців, і весь цей час сім’я жила тільки завдяки допомозі церковної парафії та милосердю сусідів («а то сконали б з голоду»). Коли ж не брати до уваги цього нещасливого періоду, жилося йому в дитинстві непогано.

— Великих грошей у нас ніколи не було, але й злиднів не знали,— розповідав Гікок.— Ходили завжди в чистому і їсти мали що. От тільки вдача в батька сувора. Не заспокоїться, було, доки не знайде мені якоїсь роботи. Та ми з ним ладнали непогано, до серйозних сварок не доходило. І між собою батьки ніколи не сварилися. Не? пригадаю жодної сутички. Мати в мене золота. Та й батько хороший чолов’яга. По-моєму, вони робили для мене все, що могли...

Школа? Що ж, мабуть, він міг би стати більш ніж просто середнім учнем, коли б приділяв книжкам хоч частину того часу, який витрачав на спорт.

— Бейсбол. Футбол. Завжди в перших командах грав. Міг би після школи вступити до коледжу й мати стипендію як футболіст. Я хотів учитися на інженера, але самої стипендії для цього було замало. Не знаю, мені здавалося, що певніше буде, як я піду працювати.

Йому не минув ще двадцять перший, а він встиг попрацювати й колійником на залізниці, й водієм швидкої допомоги, й фарбарем машин, і автомеханіком, а до того ще й одружитися з шістнадцятирічною дівчиною.

— Керол. Батько її був священик. Він проти мене чортом дихав. Казав, що я цілковите ніщо. Перешкоджав як тільки міг. Та я за Керол аж гопки скакав. І досі заспокоїтись не можу. Вона чисто мов принцеса. Але ж... троє дітей. Хлопчики. Зарано нам було мати трьох. Може, якби ми не залізли в борги... якби я міг більше заробляти... Я пробував...

Він пробував щастя в азартній грі, почав шахрувати з чеками, красти. 1958 року суд округи Джонсон засудив його на п’ять років тюрми по звинуваченню в квартирній крадіжці. На той час він уже розлучився з Керол і оженився на іншій шістнадцятирічній дівчині.

— Лиха була, як відьма. І вона, і вся їхня родина. Вона взяла розлучення, поки я сидів. Та я й не нарікаю. У серпні я вийшов на волю і вирішив почати нове життя. Влаштувався на роботу в Олейті, жив з батьками, ночував удома. Одне слово, поводився зразково.

— До двадцятого листопада,— мовив Най.

Гікок, як видно, не зрозумів його.

— До того дня, коли ви перестали поводитись зразково й знову взялися до чеків. Чому?

Гікок зітхнув і сказав:

— Про це хоч книжку пиши.— Він попросив у Ная сигарету, прикурив від сірника, якого послужливо підніс йому Черч, і почав розповідати: — Перрі, цебто мій товаришок Перрі Сміт, вийшов достроково ще навесні. А потім, коли й мене випустили, прислав листа. На конверті був штемпель Айдахо. Він питав, чи не забув я про справу, яку ми не раз обмірковували. Про подорож до Мексіки. Ми хотіли поїхати в Акапулько — є там таке,— купити рибальського човна й давати його напрокат туристам.

— Щодо човна,— зауважив Най.— На які гроші ви думали його купити?

— От до цього ж я й веду,— сказав Гікок.— Бачите, Перрі написав мені, що в нього у Форт-Скотті є сестра. І нібито в тої сестри лежать для нього гроші. Кілька тисяч доларів. Нібито ті гроші був винен йому батько за якесь там продане на Алясці майно. То він збирався приїхати по них до Канзасу.

— І на ті гроші ви мали купити човна.

— Атож.

— Але з цього нічого не вийшло.

— Ось як усе було. Перрі приїхав десь через місяць. Я зустрів його на автобусній станції в Канзас-Сіті...