Стівен Кінг - Аутсайдер

не побачить дружини і сина. Чи сонячного світла. Диво, як швидко людям починає бракувати сонця. Ралф відчув, що як вибереться звідси, то питиме сонячні промені, мов воду.

— Жаске місце, правда? — прошепотіла Голлі.

— Так. Тобі слід повернутися.

У відповідь вона лиш легенько штовхнула Ралфа в спину.

Вони минули ще кілька розщелин у підземному коридорі, і біля кожної стояли ті самі два слова. Коли їх тут понаписували? Якщо Клод Болтон був тоді підлітком, то мало минути принаймні п’ятнадцять років, а то й двадцять. І чи заходив сюди хтось відтоді — тобто окрім чужинця? Хоч хтось? Чого б сюди лазили люди? Голлі правду каже, тут жаско. Із кожним кроком Ралф дедалі більше почувався так, наче його ховають живцем. Він змусив себе пригадати ту галявину в парку Філіс. І Френка Пітерсона. І гілку з кривавими відбитками пальців, які виднілись там, де кора зійшла від сильних зворотно-поступових рухів. І про Террі Мейтленда, який питав Ралфа, як той збирається очистити свою совість. Питав, помираючи серед вулиці.

Ралф не зупинявся.

Раптом прохід звузився ще більше, і не через те, що стіни стулилися, а через завали обабіч стежки. Ралф посвітив ліхтариком угору й побачив у кам’яній стелі глибоку виїмку. Вона нагадала йому порожнину в яснах, яка лишається після вирваного зуба.

— Голлі, це тут стеля обвалилася. Мабуть, другий рятувальний загін прийняв звідси найбільші уламки. А це… — він вихнув променем по купах щебеню, виявивши ще кілька спектральних сяйливих плям.

— Цим вони вже не переймалися, — закінчила Голлі. — Просто вбік повідкидали.

— Так.

Вони знову рушили вперед і спершу просувалися дуже повільно. Ралфу, у якого, так би мовити, був широкий фюзеляж, довелося пробиратися боком. Він передав ліхтарик Голлі й притулив пістолет до щоки.

— Світи мені під руку. Промінь направляй просто вперед. Щоб без сюрпризів.

— Окі-докі.

— Ти, я бачу, зовсім спокійна.

— Так і є. А тобі варто помовчати. Він може нас почути.

— І що з того? Він і так знає, що ми йдемо. І ти справді думаєш, що його візьме куля? Ти…

— Стоп, Ралфе, зупинися! Бо зараз вступиш!

Він одразу завмер на місці, серце калатало. Голлі посвітила на стежку трохи далі його ніг. На останній купі каміння, там, де прохід знову розширявся, лежало тіло собаки чи койота. Імовірніше, койота, але напевно визначити було неможливо, бо голова тварини зникла. Живіт був розпоротий, кишки вивалилися зовні.

— Ось звідки йшов цей запах, — сказала Голлі.

Ралф обережно переступив. Незабаром він знову зупинився. Це таки койот — ось лежала його голова. Здавалось, вона вирячилася на них із якимсь надмірним подивом, і спершу Ралф не міг збагнути, чому. Голлі трохи швидше зрозуміла причину.

— У нього очей немає, — сказала вона. — Нутрощі з’їсти йому було замало. Він виїв очі просто з голови цієї бідної тваринки. Фу-у.

— Тож чужинець харчується не тільки людською плоттю та кров’ю, — Ралф на хвильку замовк. — Чи смутком.

— Завдяки нам, — тихо мовила Голлі, — а здебільшого завдяки тобі й лейтенанту Сабло, йому довелося вести активний спосіб життя в той період, коли воно зазвичай спить. А ще йому бракувало їжі до смаку. Певно, воно дуже голодне.

— І слабке. Ти казала, воно має заслабнути.

— Будемо сподіватися, — сказала Голлі. — Тут надзвичайно страшно. Ненавиджу обмежений простір.

— Ти завжди можеш…

Вона ще раз легенько його штовхнула.

— Ходімо далі. І дивися під ноги.

  20

Низка блідих сяйних цяточок стелилася далі. Ралф поклав для себе, що то піт істоти. Піт від страху, як і в них самих? Він сподівався. Сподівався, що цей хрін уже тоді був переляканий і що боїться й зараз.

Розщелини в стінах зустрічалися так само, а от аерозольна фарба — ні. Розколини були не більші від тріщин, у які навіть мала дитина не пролізла б. Або не вилізла б. Голлі знову спромоглася іти поруч із Ралфом, хоч місця було обмаль. Вони чули, що десь далеко попереду крапає вода, й один раз Ралф відчув новий подмух протягу, тепер на лівій щоці. Його неначе торкалися примарні пальці. Вітерець дув з однієї з тих тріщин, видаючи при цьому глухий, мало не скляний стогін, наче хтось дмухав поверх горлечка пивної пляшки. Без сумніву жахливе місце. Ралфу майже не вірилось, що колись люди платили гроші за те, щоб дослідити цей кам’яний склеп, та, звісно, вони не знали того, що тепер знав він, у що він тепер вірив. Така собі чудасія, що перебування в земних надрах допомагає повірити в те, що раніше здавалося не просто неможливим, а навіть сміховинним.

— Обережно, — сказала Голлі. — Ось іще.

Цього разу — парочка ховрахів, що їх порвали на шмаття. За ними — рештки ще одного гримучника, від якого не лишилося нічого, крім жмутків шкіри з ромбиками.

Трохи згодом вони вийшли до верхівки крутого спуску, із поверхнею гладенькою та відполірованою, мов танцмайданчик. Ралф подумав, що її, певно, утворила якась старовинна підземка річка, яка текла тут в епоху динозаврів і пересохла ще до того, як Ісус ходив по землі. З одного боку було встановлено сталеве поруччя, тепер уже поцятковане квітками іржі. Голлі пустила промінь уздовж поруччя, і їм відкрився не тільки розсип люмінесцентних краплин, а й відбитки долонь і пальців. Які збіглися б із відбитками Клода Болтона, у цьому Ралф не сумнівався.

— А сучий син бережко йшов, правда? Не хотілося йому гепнутись.

Голлі кивнула.

— Здається, це той прохід, який Лаві назвала Дияволовим спуском. Дивися під но…

Десь позаду й унизу пролунав короткий вереск каміння, за ним — ледь відчутний удар, що віддався в ногах. Ралф згадав, що навіть найміцніша крига інколи зсувається. Голлі глянула на нього широко розплющеними очима.

— Гадаю, все гаразд. Ця стара печера вже давно сама до себе говорить.

— Так, але можу закластися, що розмова тільки пожвавішала після землетрусу, про який нам розповідала Лаві. Той, що стався в сьомому році.

— Ти зажди можеш…

— І не проси. Я маю довести справу до кінця.

Ралф подумав, що таки має.

Вони рушили вниз спуском, тримаючись за поруччя, але ретельно оминаючи відбитки, що їх лишив попередній мандрівник. Біля підніжжя стояв знак:

ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО ДИЯВОЛОВОГО СПУСКУ

БУДЬТЕ ОБЕРЕЖНІ, ТРИМАЙТЕСЯ ЗА ПОРУЧЧЯ

За Спуском прохід дедалі ширшав. Ще один арковий проріз, але дерев’яне личкування подекуди відвалилося, відкриваючи те, що було створено природою: самий розпанаханий зів.

Голлі склала рупором долоні і тихо гукнула:

— Агов!

І її голос повернувся досконалою низкою багаторазових лун:

— Агов… гов… гов…

— Так я і думала, — сказала Голлі. — Це Зала звуку. Ота велика, про яку Лаві…

— Агов.