Григорій Олександрович Бабенко - Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Ворожбити задушили жінку царську, зарізали молодого парубка, що заступив місце Таргітая, зарізали коня царського – і все це поховали з царем у домовину.

Невільники знову взялися за лопати, закидали підземну світлицю царя землею, і над домовиною, придавивши царя важкою брилою глини та перегною, виросла висока степова могила.

Скити розбили й потрощили катафалка царського й розкидали останки його круг могили.

Минув рік. Шумить, гуде квітчастий степ. Дзвенить і брязкає зброя, стукотять щити, іржуть коні.

Військо скитське йде до могили справляти поминки по цареві.

Страшні ці поминки. Скити ріжуть п’ятдесят коней, облуплюють їх, напихають кінські черева половою і, забивши гострі палі, що проходять крізь коня ззаду до самих грудей, на підпорках ставлять коні круг могили.

П’ятдесят найкращих молодих юнаків, заливаючи могилу царську молодою гарячою кров’ю, ріжуть скити й садовлять на мертвих коней.

Увечері вони скінчили свою страшну роботу. Над степом зійшов місяць. Він ллє своє м’яке сріблясте проміння й на степ, і на страшну мовчазну охорону царя. Від постатей нерухомих їздців падають на землю й темну могилу довгі чорні тіні. Гострий. запах крови наповнює землю й повітря.

А скити гучно бенкетують, згадуючи царя, і проклинають царського зрадника Таргітая.

Минають роки; минають віки; минають тисячоліття. Забуті вже імення скитських царів і криваві звичаї скитів. Нащадок скитських рабів пройшов плугом по квітчастому степу й підняв цілину круг-могили.

Заколосилася, захвилювалася пшениця на заповідних місцях скитського степу… Тільки вітер гуляє степом і розмовляє з сумною розлогою могилою.

Люди з червоної скелі

Оповідання з життя людей кам’яної доби

ЗАГИН ПЛЕМЕНІ УРУ-УРУ

Каї-Наї прокинувся од великого шуму й галасу, що раптом порушив тишу ночі. Серед реву чоловічих голосів і верещання жінок особливо виділявся різкий й високий голос молодої Учанги. Багаття спалахнуло від оберемка сухого хмизу, що підкинув старий Бо-ра, і маленька прогалявина серед густого й темного лісу спалахнула смарагдовими тінями. Купка чоловіків і парубків невеличкого племені Уру-Уру одбивалася од високих білявих людей, що оточили табір і з ревом напали на оборонців його. Ватажок їхній, з бородою майже до пояса, лютий на вигляд чоловік, ухопив за волосся Учангу і потягнув її від багаття в гущавину лісу. Від того й кричала так голосно й різко Учанга. Малий Каї-Наї бачив, як батько його зчепився з парубком чужого племені і покотився з ним по землі.

Жах охопив Каї-Наї. Він затремтів під своєю вовчою шкірою, якою був покритий на ніч, але разом з жахом в ньому прокинулась звіряча злість, жага помсти й невиразний обов’язок стати нарівні з іншими на оборону рідного табору. Він ще не розумів до пуття, що коїться навкруги, але інстинкт лісової людини підказав йому, що хвилина ця є хвилина смертельної небезпеки для всього племені Уру-Уру.

Каї-Наї заверещав, як вовченя, і коли повз нього пробігав чужий вояк, розмахуючи кам’яною сокирою, він кинувсь йому під ноги й зі злістю та огидою вп’явся своїми гострими зубами в тверду смердючу литку ворога. Вояк завив від болю, труснув ногою, щоб скинути хлопця, але той міцно зціпив зуби, хоч у роті йому було гірко від смердючого лою, яким змащене було тіло вояка. Вояк кинув сокиру на землю, ухопився обома руками за волосся Каї-Наї, одірвав його, як п’явку, від ноги, підняв угору, вдарив ногою в живіт і одкинув далеко від себе. Потім підхопив сокиру й знову кинувся в бійку. Від удару Каї-Наї захопило дух, все повітря раптом вилетіло йому з грудей й відітхнути, набрати нового повітря він не зміг; в очах йому потемніло, і, непритомний, він покотився під якийсь кущ.

Скільки пролежав так Каї-Наї, він не знав. Але коли розплющив очі, в таборі було тихо, сонце стояло високо, і проміння його, пробиваючись крізь листя, падало на землю яскравими золотистими кружалами. Каї-Наї підвівсь і, протираючи очі кулаками, мруживсь на сонце.

Він забув, що було вночі. Здивувало його тільки, що він лежав не під шкірою коло багаття, як завжди, і що в таборі було так тихо: під цей час завжди палало багаття, коло нього порались жінки, і мати неодмінно лаяла молоду Учангу.

Каї-Наї встав і наблизився до табору. І те, що він там побачив, раптом відживило в пам’яті його пригоду минулої ночі. Коло згаслого багаття, ницьма, уткнувшись головою в попіл, з обгорілим сивим волоссям лежав старий Бо-ра, а на голові в нього чорніла рана від удару важкої сокири.

– Діду! – хотів крикнути Каї-Наї, але голос завмер йому, коли він побачив, що трохи далі, навалившись на ворога, лежить його батько, а в спині стирчить ратище напівзламаного списа. Уся прога-лявина була вкрита трупами білявих людей і людей племені Уру-Уру. І знову, як і вчора, Каї-Наї охопив жах і звіряча злість до далекого ворога. Нікого не лишилося в живих з рідних і близьких йому людей, тут, на цій лісовій прогалявині.

Каї-Наї, тремтячи, обійшов усю прогалявину, придивляючись до знайомих і незнайомих, чужих і рідних йому облич, і не помітив серед них ані руху, не почув жодного звуку, стогону – усюди були холодні мертві тіла, вишкірені зуби й застиглі очі бійців. Жінок не було серед трупів, крім одної: це була стара дружина діда Бо-ра. Важкий спис наздогнав її коло самого краю прогалявини, і вона, розкинувши руки, лежала тепер непорушно, як і старий її чоловік. Старі жінки не потрібні були білявим людям, а старою в таборі була тільки ця Гобана, дружина Бора.

Каї-Наї не знав, що робити. Він нагадував мале оленя, мати якого вбили мисливці. Олениха лежить, витягнувши ноги і одкинувши голову. Очі її скляні вже й невидющі, а дурне оленя стоїть коло неї, лиже морду й реве, не розуміючи, що з матір’ю, чого вона непорушна й холодна.

Отупіння напало на Каї-Наї. Він був сам серед цього, хоч і рідного йому, але страшного, темного лісу. Каї-Наї безсило сів на землю, глянув на завалений трупами табір і страшно, вголос заревів, заплакав.

Тихо було на прогалявині. Тільки шумів тихенько ліс, та круки, що з’явилися сюди ще зранку, сиділи на гілках і крякали, перегукуючись проміж себе. Вони поглядали на трупи, але не наважувались ще злетіти на них.

Довго сидів і плакав Каї-Наї. Круки, поглядаючи скоса на хлопця, один по одному обережно то злітали на землю й походжали круг трупів, то знов вилітали на дерева й чорними купами звідти пантрували. Коли Каї-Наї