Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

в кімнату, а тут же таки в холодному коридорі стала відтирати носа снігом, аж поки він не почервонів. Тільки тоді дівчата дозволили невідомому зайти в кімнату.

Він зайшов, важко відсапуючись, розмотав свої укривала, дістав з глибоченної кишені папери, подав їх Ганні, і тоді дівчата узнали, що інженер Генрі Кервуд приїхав з Америки до них на завод для обміну досвідом.

Першим ділом було повідомлено Валенса, і поки директор прийшов, Генрі Кервуд уже встиг розпитати про все. Поки що інтереси його не виходили за межі суто побутових справ і вдовольнити їх було неважко.

Містер Генрі Кервуд був досить високий на зріст, міцний чоловік. Риси його обличчя були правильними і, мабуть, навіть красивими, коли б їх не псував червоний, відморожений, розпухлий ніс. Він, видно, здорово болів, бо Кервуд щохвилини торкав його пальцем і кривився.

Інженер негайно оголосив, що дуже радий побувати на такому заводі у союзників і взагалі дуже радий працювати в Росії. Росія йому подобається, але порівнювати з Америкою її не можна. Проте і тут можна працювати дуже добре. Саме працювати тут він і має намір. Його сюди для цього послано.

— А коли буде другий фронт? — негайно запитала Марина.

— О, буде, буде, — відповів Кервуд, — про це можна навіть не думати. Раз ми вже сказали, то все буде зроблено. Можете бути певні.

Висловлення Кервуда перервав прихід Валенса. Його викликали по телефону. В цей пізній час він ще не спав і зразу ж прийшов на роботу. Про приїзд Кервуда його попередили заздалегідь, але він не думав, що це трапиться так скоро.

Вони привіталися, і директор зразу повів влаштовувати свого гостя. На обличчі у Валенса весь час була привітна посмішка, але явно відчувалося, як уважно приглядається він до американця. Здавалося, ніби й гість це відчуває, хоч на поведінці його це ніяк не позначалося. Він сміявся з кожного свого слова, сміявся, показуючи великі зуби і повторюючи речення. Він говорив ламаною російською мовою, але зрозуміти його можна було легко.

На прощання він поплескав обох дівчат по плечах і зробив це так милостиво, ніби король. Марина і Ганна ледве стрималися, щоб не розсміятися йому просто в вічі. Він був такий переконаний у своїй правоті і зверхності, що навіть сперечатися з ним не хотілося.

Валенс бачив, що кілька ущипливих речень уже крутиться на язиках у дівчат, і, щоб якось уникнути гострої розмови в першу ж мить побачення з гостем, а може, навіть і співробітником, вивів його з кімнати. Ще кілька хвилин по коридору лунав голос американця, потім все затихло.

Дівчата перезирнулися між собою і знизали плечима.

— У мене трохи дивне перше враження від панюго союзника, — проговорила Марина.

Ганна нічого не відповіла, тільки глянула на Марину, розсміялася і пішла до себе в лабораторію. На сьогоднішню ніч у неї було ще чимало роботи.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Добрий настрій не покидав Любов Вікторівну. Тепер їй уже було ясно, як треба діяти. Доля цілком випадково дала їй до рук такі козирі, що смішно було б не виграти.

Вона цілком точно знала, як перемогти Соколову, примусити її погодитися на всі умови. Та навіть коли вона і не погодиться, то це біда не дуже велика: все буде саме так, як хоче шеф гестапо і як хоче вона сама, Любов Вікторівна Берг.

Одного ранку вона з'явилася перед Соколовою, як завжди, усміхнена і привітна, але трохи ніби насторожена.

— Як ви себе почуваєте? — це стандартне запитання сьогодні прозвучало трохи по-іншому, ніж звичайно.

Соколова промовчала.

— Я хочу з вами сьогодні зробити невеличку прогулянку.

— Далеко?

— Ні, не дуже, в інститут стратосфери, який уже розпочинає свою роботу.

Вона сказала ці слова і уважно подивилася на Соколову, намагаючись прочитати на обличчі перше враження. Але нічого не вдалося дізнатися Берг. Надто багато пережила Віра Михайлівна, щоб таке повідомлення могло змінити її вираз обличчя. Тепер думки почали працювати швидко, напружено.

«Що це все значить? Про який інститут стратосфери говорить гестапівка? Хто у них там працює? Провокація це чи й справді щось вдалися зробити німцям?»

Всі ці запитання промайнули в голові блискавично, і щоб відповісти на них, треба було побувати там, в інституті.

— Добре, я поїду, — сказала Соколова.

— Я не мала в тому ні найменшого сумніву, — відгукнулася Берг. — Пальто для вас я вже наказала приготувати, на вулиці справжнісінька зима.

Пальто, яке незабаром з'явилося у кімнаті, очевидно, було взяте у якійсь із спорожнілих квартир або у комісійному магазині. Вже не нове, колись, видно, навіть розкішне, воно і зараз ще мало пристойний вигляд.

Вони разом вийшли з під'їзду до машини. Свіже повітря було таким несподівано п'янким, що Віра Михайлівна аж поточилася і мало не впала. Чиїсь сильні руки одразу ж підтримали її. Вона озирнулася — здоровенний гестапівський солдат ішов слідом за обома жінками.

Машина рвонулася з місця. Дивно було дивитися на Київ кінця сорок першого року. Віра Михайлівна пізнавала кожну вулицю, кожен будинок, вона знала тут усе до найменшої дрібниці. Все було знайоме і водночас не те; щось тут змінилося, зникло, ніби вийняли веселу гомінку душу з цілого міста. І люди на вулицях змінилися. Тут ішлося не про німців у мишасто-зеленій уніформі, а про звичайних людей, які швидко, поспішаючи пробігали вулицями і намагалися сховатися в холодних будинках, ніби ховрахи, що перебігають з пори в пору.

Вночі пройшов мокрий сніг, і гілля каштанів обважніло, похилилося долу під його вагою. Як хороше було колись у такі дні ходити київськими вулицями, милуючись пухким