Павло Федорович Автомонов - Галка

— Нащо питаєш, коли треба…

Чоботи й онучі Галки були сухими. Подумки він подякував хлопцям і взувся. Ще з намету побачив чотири пари ніг, що стирчали з-під плащ-палатки.

Галка виліз із свого куреня. Обличчя зволожили холодні краплі. Хтось накинув на його плечі плащ-палатку з башликом. Це — німецька, трофейна, плямиста, хоча зеленкуватих плям Галка зараз і не побачив: було темно.

— Треба йти, друже! — сказав Короп.

— Знаю. Так хоче Центр. По тому шосе віддаль від Салдуса до Кулдиги коротша. А Салдус — вузол німецької оборони, — розсудив Галка, як і личить аналізувати обстановку начальникові штабу групи.

Всі у нього запитували, як він себе почуває. Кашляючи і затуляючи рот картузом, Галка сказав, що готовий іти. Насправді ж був якимось знесиленим, наче побитим. Ноги тремтіли. Хотілося полежати ще. Оту непевність у ногах помітили товариші і вирізали йому палицю, мов чабану ґирлиґу.

Август і Орел упихали в мішки парашути. Латиш і Короп знімали плащ-палатки із жердини.

— Де стропа-фітіль? — затурбувався Короп.

— Я взяв! — відповів Орел.

— Добре, що тут не затоптали…

— Другу б підпалили стропу! — байдуже кинув Орел.

— Учиш, учиш тебе, а ти… — невдоволено дудонів Короп. — А з тебе, як з гуся вода… — І наглядач за порядком багатозначно, з філософським підтекстом закінчив: — Іменно на цій стропі ми повісимо гауптштурмфюрера Вундерліха і власовця Кротова.

Орлу сподобалися ці слова:

— То я і поклав у свій планшет ту стропу, щоб зашморгнути її на шиї тих бісів-анцихристів.

Галка знову закашлявся, і всі з тривогою поглянули на нього. Кашель у їхньому становищі ні до чого, все одно, що ворожий сигнальник у стані парашутистів. Короп одрізав від парашута великий. шмат шовку і віддав Галці.

— Затуляйся ось цим носовиком…

— Вийняти всім пістолети! — несподівано сказав Кудрявий і приготував свій ТТ.

Усі виконали командирове прохання, Август же підняв догори карабін.

— Латиш сказав, що нашу Тайду поховали селяни. Ми ще прийдемо на її могилу. А зараз віддамо честь мужній і до останньої краплі крові вірній своїй Радянській Батьківщині, рідній землі, народу своєму нашій Тайді триразовим салютом!

І глуху, мрячну жовтневу ніч розкололи злиті воєдино шість триразових пострілів. Вони пролунали так могутньо, ніби це був салют на честь визволення Орла і Бєлгорода, ніби це прогримів салют на честь «Неви-2» й на честь прориву облоги Ленінграда, на честь латиської дівчини Тайди!..

А потім настала тиша, що аж у вухах задзвеніло. Паузу порушив Галка, бухикаючи у шовковий носовик.

— Пішли, браття! — сказав Кудрявий, всовуючи пістолет до кобури.

Йшли повільно — по лісових дорогах, через хащі. Та більше просіками, які пролягали строго на південь.

Попереду, як завжди, Юхан. Зір у нього орлиний, реакція блискавична, слух, мовби в оленя. А стріляє так, що поціляє з пістолета у консервну банку на відстані п'ятнадцяти метрів.

Останнім іде шанувальник порядку Короп. Він часто зупиняється: чи ніякий «хвіст» не причепився до групи. Примруженими очима розглядає ліс, просіку, як колишній далекосхідний прикордонник, — ним він служив у 1938 році на зеленому березі Уссурі.

У дорозі їх і застав ранок, сірий, непривітний. Мжичив дощ. Важкі хмари пливли низько, здавалося, над самими деревами. Такий же похмурий і сірий настрій у десантників. Усі поглядали на Галку — адже йти йому тяжко! У Галки знову підскочила температура, мучив кашель.

— Сьогодні ж тобі дістану аспірину або кальцексу, — заспокоював радиста Латиш і вибачався: — Сам знаєш, що я вчора з хутора приніс…

Він натякав на звістку про загибель Тайди, і Галка вже сам хотів чимось полегшити душевні страждання Латиша.

— Подолаю нежить і без порошків! Не турбуйся.

— Не їстимеш, то й не здолаєш, — радив Латиш.

— Ви їжте! — втрутився і юний Август, підморгуючи Галці. — Я дяді Едуардові говорив, що тут є хлопець з України. Дядя привіт вам переказував. Аби знав, що тут хтось захворіє, я б розжився медикаментами. Хоча й нелегко. Хліб легше. Поки що… Дядя казав, що незабаром солдати накинуться на хутори, мов сарана. Їх же тут чотириста тисяч — щось треба буде їсти!..

— Віддихаюсь! — винуватим голосом мовив Галка.

— Послухай мене, братику Август, — звернувся командир до хлопця, — По шосе, до якого йдемо, їздить Шернер?

— Аякже! Це ж дорога на Салдус.

— Куди веде цей шлях, ми знаємо, — відповів Кудрявий. — А чи курсує ним командуючий?..

— Дядя говорив, що їздить! — упевнено сказав Август.

— Вполювати б нам цього тигра! Знайти десь на повороті ялинничок або чагарники і чатувати на авто Шернера. Вранці особливо. Га, браття? — поділився своїм планом командир, гадаючи, що настрій у всіх і в Галки бодай трохи поліпшиться.

— Кулемет треба! — ствердив Латиш, розмірковуючи. — Кулемет і бронебійні кулі…

— Ручний кулемет, загорнений у плащ-палатку, лежить разом із запасними радіобатареями під корінням ялини!.. — пригадав Короп, який стріляв з «дегтяря», коли ще був на кордоні. — Там, на тому місці, дикі кабани розпотрошили наші мішки.

— А мені в естонському гвардійському корпусі доводилося бути за першого номера, — озвався Орел.

— Що скаже начштабу? — звернувся до Галки командир.

Кудрявий рідко коли називав радиста начштабом уже тому, що посада ця більше символічна, хоча Галка міг бути б