Володимир Нефф - Королеви не мають ніг

– Ох, так багато відповідальності! – здивувався Петр. – І все ж таки це робить мені честь, що я можу бути першим серед усіх тих, хто має відповідати перед вашим подестівством. Прошу вас зазирнути в цей документ.

І, вклонившись, він простяг подесті папську буллу.

Літній добродій обережно й недовірливо взяв грамоту і грунтовно оглянув печатку, причеплену до неї, перше ніж розгорнув її й заходився читати. Обличчя його при цьому лишалося незворушним; і все ж таки Петрові й капітанові здалося, ніби він трохи зіщулився.

– Ну, якщо ця булла справдешня, – мовив він, дочитавши до кінця, – то це ще один із тих випадків, коли святого отця зрадило перо.

– Боюся, що папа звелить притягти вас до відповідальності за ці слова, – сказав Петр з властивою йому усмішкою недосвідченої молодості, радісно відзначаючи, що в людях, які ще хвилину тому мовчали, знову почало пробуджуватися життя; шепіт, посвистування, покашлювання зливались у суцільний, схожий на дзижчання комах гул, і було очевидно, що небагато треба для того, аби знову вдарила буря, бо для збуджених, загублених у юрбі людей ніщо не страшне.

– Я відповім з великою охотою, – відгукнувся подеста, – бо знаю святого отця й певен, що про цю грамоту, якщо вона взагалі вийшла з його канцелярії, він волів би вже забути. – Він повернув Петрові буллу й провадив далі: – Сховайте її собі на пам’ять, юначе, і візьміть у рамці; я гадаю, що більшої користі, ніж оздоблювати вашу кімнату, від неї не буде. Та мова зараз не про це. Папа має право надавати титул, кому хоче і як хоче, але я теж маю право наполягати на своєму, а крім того, мій обов’язок – дбати про виконання чинних законів. Ваша присутність у цьому місті небажана, і я закликаю вас негайно покинути його межі, передавши перед цим мені свій вербувальний список, який я вже раніше оголосив конфіскованим.

Петр скрутив дудочкою список завербованих перуджанців і відповів чітко й виразно, так, щоб усі чули і всі його зрозуміли:

– Я володар Страмби, а не Перуджі, я тут чужинець, ба навіть гірше – чужинець небажаний, як ваше подестівство зволило висловитись, через те мені не залишається нічого іншого, тільки підкоритись вашому рішенню й, не зволікаючи, разом зі своїм другом, забратися з цього міста, не дочекавшись своїх trecciolli і budelluci a sangue, які я недавно замовив у цього гостинного господаря. – Він обернувся до хазяїна заїзду, який за плечима в нього вже розводив у каміні вогонь. – Звеліть негайно приготувати наших коней, і ось вам винагорода за пляшку вина, яку нам не було дозволено допити. – Він кинув йому золотого й провадив далі: – Що ж до бажання вашого подестівства…

– Я забороняю вам надалі так безглуздо мене називати, – спаленів подеста.

– Перепрошую за цей новотвір, я помилився, гадаючи, що він полестить вашому слухові, – сказав Петр. – Так от, щодо вашого бажання одержати вербувальний список, то нагадую вам, що я, як герцог Страмби, маю свої обов’язки стосовно людей, які виявили бажання проливати за мене кров і докласти зусиль для того, аби хоробрими воєнними діями виконати волю Його святості, намісника Божого на цій землі. Ні, такого, Бог дасть, не буде, – герцог Страмби не зрадить своє військо.

Петр швидко ввійшов до кімнати, запалив у каміні скручений дудочкою список, а тоді підняв його, охоплений полум’ям, над головою і почав розмахувати ним, вітаючи людей, котрі вибухнули криком, оплесками й вигуками «слава»; і поки подеста, стиснений хвилями юрби, що ринула до веранди, старечим голосом безпорадно щось вигукував, Петр і каштан д’Обере спокійнісінько вийшли у двір, сіли на коней і безперешкодно виїхали через північну браму Перуджі.

Капітан д’Обере був сердитий і злісно докоряв Петрові за те, що той не зміг краще використати ситуацію, яка, мовляв, складалася так, що найкращі мужі Перуджі ладні були начхати на подесту і вирушити слідом за Петром і за ним, капітаном; чи усвідомив він, що подеста в Перуджі тішиться такою ж симпатією, якою свого часу тішився у Страмбі покійний capitano di giustizia? І якщо Петр того разу зумів уколошкати capitano, то чому тепер він не розправився з подестою, а головне, чому в найслушнішу хвилину взяв ноги на плечі й ушився?

– Не знаю, – зітхнув Петр. – Тепер я вже нікого не викликав би на дуель за твердження, буцім королеви не мають ніг, й, очевидячки, capitano di giustizia теж не застрелив би. Від усього цього мене починає нудити.

– Якщо людина вирушила в звитяжний похід, то вона не має права на такі почуття, – зауважив капітан.

– Чому ж ви не перехопили ініціативу в свої руки? – запитав Петр.

– Я не улюбленець долі, як дехто, mon chou, і до того ж ваш підданий, як ви любите це мені нагадувати. Але тепер я вже не знаю, що нам робити далі. Перуджа й справді прекрасне й войовниче місто, і якщо нам тут не поталанило, то де ж тепер нам шукати вояків?

– Їдьмо до Ріміні, – запропонував Петр. – У портових містах, кажуть, вештається маса ландскнехтів, готових найнятися на службу.

– Мабуть, це справжня потолоч, – зітхнув капітан.

Подолавши дві милі на північ від Перуджі, вони звернули у бік від Тібру, чарівні води якого досі супроводжували їхню мандрівку, і широким шляхом рушили до єпископського містечка під назвою Губбіо, котре розкинулося на південному схилі римських Апеннін. Оскільки треба було рахуватися з тим, що подеста, тільки-но йому вдасться утихомирити юрбу, пошле їм навздогін своїх посіпак, аби ті приволокли їх назад, – якщо вже все зіпсувалося так, як це зіпсував Петр у Перуджі, заявив капітан д’Обере, то треба приготуватися до найгіршого, – і вони погнали коней чвалом і зупинилися аж увечері, коли каштанів огир уже спотикався з утоми, напівдорозі до Губбіо, у Скрітто, невеликому селищі,