Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

— А я хіба знаю! — сонно буркнув характерник. — Спи вже…

Михась замовк, та за хвилю не втерпів.

— Обуше…

— Га? — поспитався той.

— А ото ти казав, що сяя жінка, мовляв, мерця приплакала…

— Та й що?

— А як це — приплакала?

Характерник обернувся до нього.

— А це, — сказав він, — як побиваються дуже за небіжчиком, то він і приходить… Тільки приходить не той, хто вмер, сину, бо душа його вже у Дажбожих покоях! Влазить у тіло його злий дух і починає ходити до жінки та ссати з неї кров…

— А нащо?

— А щоб зо світа її звести та душу в пекло запроторити до конця світа!

— А чого ж ноги в нього кудлаті, як він у людське тіло вліз?

— Бо ноги чортові завжди видно… Та й не простий се чорт, а сам чортяка!

— А звідки ти знаєш?

— У чорта, сину, на ногах пазурі, у чортули — курячі лапи, а в найстрашнішого поміж ними, чортяки, — ноги у вовні! Тяжко, мабуть, вона побивалася за чоловіком, що таке страхіття на тім світі її почуло…

— Тож, певне, шкода їй було!

— А за чим шкодувати, питається? Умер чоловік — значить, так треба. Погукав його батько Троян до себе, бо нащось він йому здався там… Та й не вмирає людина, то лише тіло йде в землю, а душа ж безсмертна! Летить вона до синього моря, а там пливає коло берега святий Миколай. Садовить він її у човна та й везе на той бік синього моря, а там коло брами ув Ир Господній стрічає її святий Петро, Дажбожий воротар…

— Та й що?

— Та й одчиняє браму і пускає душу до Иру зеленого, а там на престолі сидить матер божа, пречиста Лада…

— Еге, та й що?

— І там вона ото літає…— пробурмотів крізь сон характерник.

— І літає, і що?

— Та й нічого…

— Як це нічого? А далі що, га? — Михась прислухався, та почув тільки хропіння. — Обуше, Обуше… що ж далі?

— А хтозна… — проварнякав крізь сон Обух.

— Як це — хтозна?

— А отак…

— Ні, так нечесно! То розказував, розказував, а то… — Малий козак нахилився і почав торсати характерника за плече. — А далі що, га? Ану розказуй хутчій!

— А ти даси мені спочити, вражий сину, чи ні! — кинувшись зі сну, крикнув характерник. — Чи мені нагайку взяти та встюжити тебе, щоб і шкура репнула! Спи вже, собача дитино, щоб тебе чорти приспали!

— Ну все, все… — поспішно сказав Михась, замотуючись у кирею. — Все, мовчу.

— Ні, ти йому слово, а воно тобі десять! Причепиться, як смола до штанів, і хоч ти що хоч роби! — бурмотів Обух, умощуючись зручніше. — І про те йому розкажи, і про те…

Ще із хвилю лепетав він щось крізь сон, а потім у стодолі стало тихо і тільки чутно було, як соловейко щебече на вишні під хатою.

Другого дня, коли Михась напував коней у жолобі, до обійстя знову заглянув Семен. Він був у брилі, при боці висів гарбуз із водою, а на плечі тримав кілька дерев’яних грабель.

— Здоров, козаче, — сказав він Обухові.— Ще не поїхав?

— Ні.

— А тютюн ще маєш?

— Маю.

— То давай!

Вони зачаділи люльками. Семен зняв бриля і поклав коло себе на колоді.

— Що, сіно перевертати? — поспитався Обух.

— Еге.

— То й ми осьо поможемо, хутчій буде…

Семен потягнув із люльки.

— Сіно я й сам поперевертав би, — сказав він. — А от що з клятим небіжчиком удіяти! Бачив, яке лихо?

— Авжеж.

— І звідки воно на нас оце окошилося?

— З пекла, звідки ж іще.

— То се чорт?

— Та вже ж не той чоловік, которий умер давно! Чортяка, та ще й добрячий…

Дядько покрутив головою.

— І що ж тепер?.. — поспитався він по хвилі.